У річницю «другого Майдану» близько сотні активістів, членів «Коаліції учасників революції», із запаленими смолоскипами пройшли урядовим кварталом Києва. Вони вимагали покарати бійців «Беркуту», які у ніч з 29 на 30 листопада 2013-го на столичному майдані Незалежності розігнали і жорстоко побили молодих людей, які мирно протестували.

Режим ще не зміцнів й у собі не впевнений

Минуло майже чотири роки з часу перемоги Революції Гідності, але влада не зробила практично нічого, щоб безпосередні виконавці злочинного побиття і ті, хто віддавав бійцям «Беркуту» накази, отримали по заслугах. Незважаючи на тривале розслідування, за ґратами за вироком суду виявився тільки один рядовий виконавець. А режисери вистави «Встановлення новорічної «йолки» без перешкод зникли в Росії, засідають у Верховній Раді чи надійно сховалися за спини адвокатів.

У вервечці подій кінця 2013 і початку 2014 років побиття студентів «Беркутом» стало спусковим гачком української революції. А відкритий судовий процес над виконавцями та замовниками акції залякування призвів би до низки незручних відкриттів та викриттів. Тому що репресивна машина Януковича (силовики вищого ешелону і чиновники) благополучно пережила революцію і під патронатом олігархів продовжує безперервно працювати.

Палиці в колеса цій машині час від часу вставляють активісти громадських організацій, добровольці, волонтери і ті, кого в Україні вважають представниками громадянського суспільства. Але з такою перешкодою машина поки справляється. Активістів провокують на радикальні виступи. Добровольцям і волонтерам поступово перекривають можливість легальної діяльності. В окремих випадках напоготові найреформованіше у світі українське правосуддя.

Смолоскипна хода «Коаліції учасників революції», попри войовничі заяви протестувальників, закінчилася майже без ексцесів. З Адміністрації Президента до демонстрантів навіть вийшов чиновник. Але біля будівлі МВС ніжності скінчилися. Бійці Національної гвардії показали, що революція революцією, але є наказ не пускати. І до парадних дверей нікого не пустили. Причому кількох найбільш агресивних революціонерів затримали і випустили з в’язниці тільки вранці.

Різниця в поведінці бійців «Беркута» і Нацгвардії, здавалося б, очевидна. Але з оцінками поспішати не варто. Впродовж перших років правління Януковича його режим теж рідко показував зуби. І вишкірився, коли остаточно зміцнів і став упевнений у власній силі. Ни-нішній режим поки що не зміцнів, а представники влади, від президента країни до начальника районного відділення міліції, в собі не впевнені. Але по всій Україні зараз відбувається відродження і зміцнення владної вертикалі. Тієї, що колись збудував Леонід Кучма. І яку, незважаючи на революції, по цеглинці добудовували і добудовують чинні чиновники та олігархи.

Неоціненну допомогу в будівництві нової влади надає війна. Раптом щось, й учасників протестів, тих, хто реально бореться з корупцією, відстоює громадянські права і свободи, представники влади оголошують агентами Кремля. А тим, хто грабує народ, але регулярно вимовляє патріотичні промови, відкриті двері для махінацій.

Про інтереси

і вигоди війни

Неоголошена війна настільки вигідна чинному режиму, що швидка перемога, включаючи повернення окупованих територій (частини Донбасу і Криму), для владної вертикалі в Україні обернулася б поразкою. Мир закінчився б третім Майданом і соціальною революцією. А завдяки війні у Верховній Раді зберігається подібність правлячої коаліції. Завдяки війні уряд в союзі з комерційними монополі-ями дере три шкури з населення в формі прямих і непрямих податків. Завдяки війні вдається виправдовувати бідність пенсіонерів й «африканський» рівень середніх зарплат тих, хто працює.

Список можна продовжити, але легше підсумувати: завдяки війні нинішня українська полі-тична й економічна еліта зберігає владу. І не дасть цій війні закінчитися. Тим більше, що в нелегкому завданні продовження війни українська злодійська еліта має сильного союзника. Президента Росії Путіна.

Ця еліта здатна успішно зберігати владу в своїх країнах тільки в стані нескінченного військового протистояння на тлі конфлікту Захід — Схід. За мирного розвитку подій в обох країнах миттєво оголюється груба суть клептократії. А систему тотального пограбування народу — як у Росії, так і в Україні — не вдається ховати за показним патріотизмом.

У сенсі збереження влади найвдалішим винаходом для обох президентів став Мінський процес, який не можна завершити. З процесу нема виходу, а доки виходу нема, неоголошена війна на сході України продовжиться. Путіну це допоможе переобратися в наступному році на четвертий термін. А Порошенка, як захисника Вітчизни, в 2019-у знову оберуть президентом.

У цьому сюжеті добре тільки те, що масштабна війна в Україні поки що не в інтересах Володимира Путіна, а силове повернення окупованих територій найближчим часом не в інтересах Петра Порошенка. Однак російсько-українська війна виходить далеко за межі українських і російських інтересів. Порушення Росією основ міжнародного права, Статуту ООН і системи безпеки, яка існує з кінця Другої світової війни, стосується не тільки агресії проти нашої країни.

У цю систему були вмонтовані провідні держави світу. Зі своїми інтересами, військовими і політичними союзами, територіальними претензіями й амбіціями. Європейської та загальносвітової системи безпеки, завдяки зусиллям Кремля, зараз не існує. В погашенні локальних конфліктів спертися нема на що, але найголовніше — у політичних лідерів нема довіри один до одного. У такій обстановці результативні переговори вести неможливо. Ніхто не може дати гарантій, що досягнуті домовленості вдасться реалізувати. Навіть якщо питання вирішене на найвищому рівні.

29 листопада українці уважно стежили за переговорами в Мінську, де на засіданні Три-сторонньої контактної групи з врегулювання ситуації на Донбасі сторони обговорювали питання про обмін заручників і військовополонених. Цифри обміну давно узгоджені. Путін дав добро верховодам «народних республік». Засідання закінчилося, а дата обміну так і не названа.

Не названа, ймовірно, тому, що кожен день зволікання для політиків, які торгують людьми, цінується на вагу золота. І плювати їм, що день для полоненого за ґратами, втім, як і день на війні, — питання життя і смерті.