Стверджує директорка Ананьївської ЗОШ І-ІІІ ступенів-інтернат Людмила Кирилова:

– Неприємно чути таке словосполучення. Які ж вони обділені, коли про них дбають, вчителі дають знання, вихователі доглядають? У наших дітей є все: режим, харчування, медичне обстеження, якісне навчання, комп’ютерні класи та доступний Інтернет. Все це дякуючи реальним державним програмам з підтримки інтернатних закладів. Але існують певні моменти, які не можна прописати в будь-якому кошторисі – це конкурси, виїзні змагання, творчі задумки. Ось тут і приходить на допомогу спонсор, який надасть або техніку, або тканини для костюмів, про які ці діти і мріяти не могли. Небайдужі до проблем школи люди (дай їм Бог здоров’я) протягом багатьох років допомагають нам і нашим вихованцям, роблять усе можливе і неможливе, за що ми їм дуже вдячні.

Однак слід віддати належне і державі. Вона справді піклується про наших дітей: надає приміщення, оплачує опалення і освітлення, забезпечує повноцінним харчуванням.

А щодо педагогічного колективу, то це мої однодумці. Творчі, талановиті, професійні. Спільними зусиллями ми щодня намагаємось, аби це образливе «обділені діти» не мало ніякого відношення до вихованців нашої школи.

– На жаль, більшості вихованцям вашого закладу бракує головного – любові і турботи близьких їм людей. Педагогам, при всьому бажанні, родину дітям не замінити, а от мінімізувати цю різницю можна. Чи не так?

– Звичайно, але єдине, чого не може дати інтернат, – це родинних зв’язків, того важливого контакту дитини з батьками, який існує у звичайній сім’ї. Ми намагаємось більше працювати з нашими учнями та їх батьками, аби стосунки між ними були більш тісними, ріднішими. І коли з першого дня своєї роботи тут ці діти бігали біля мене, тулились і обіймали, заглядаючи в очі, то на першій же педраді разом з вихователями ми окреслили головне для нас завдання – виховувати цих дітей у любові. Якщо в дитячому серці немає любові, а живе тільки образа на весь світ, то роздробити отой камінчик буде дуже важко.

– Випробування, які послав Господь цим дітям, витримують не всі. Однак для більшості вихованців саме інтернат стає надійним фундаментом для успішного самостійного життя. В цьому плані школі є чим пишатися?

– Авжеж! Сьогодні ми маємо п’ятьох випускників, які навчаються у різних педагогічних закладах. Наша випускниця Анастасія Пожар завоювала титул «міс» в педінституті ім. Ушинського. Руслан Костішин після закінчення 11 класів нашої школи і технікуму в Білгород-Дністровському працює тепер у місті та нещодавно отримав квартиру. Чимало наших випускників непогано влаштувались у житті, що, безумовно, радує весь педколектив і мене особисто.

Ми пишаємось не тільки тими випускниками, хто досяг певних висот у житті, а й тими, хто створив власні сім’ї, дбає про своїх діточок. Повірте, таких дуже і дуже багато. Звичайно ж, є й такі, хто не знайшов, причина цьому, на мій погляд, відсутність уваги і підтримки дорослих, таких потрібних друзів та наставників. Але є й такі, ви тільки уявіть, які можуть, наприклад, зателефонувати мені о другій ночі і сказати: «Людмило Василівно, у мене зуб болить...». І мені стає так боляче, що в цей момент біля них немає людини, яка могла б пригорнути, заспокоїти, не кажучи вже про вирішення більш серйозних проблем.

Прийшовши сюди працювати десять років тому, я зробила для себе сумне відкриття: виявляється, у світі так багато дитячого горя. Тому з упевненістю скажу: я не жалкую, що погодилась на директорство, більше того, вдячна долі, що працюю у цій школі. І завжди роблю так, щоб наші діти не відчували тягаря проблем, що їх оточують, намагаємось з колективом втамувати їх душевний біль.