ЩО ДЕРЖДЕП ЗАПИСАВ МІЖ РЯДКАМИ КРИМСЬКОЇ ДЕКЛАРАЦІЇ

Таке враження, що всі тільки й чекали цього документа. Кримську декларацію державного секретаря Майка Помпео щодо невизнання анексії Криму, опубліковану 25 липня, моментально підтримали європейські партнери. Очікувано — Швеція, Латвія, Чехія, Норвегія, Велика Британія, Німеччина, Польща та ЄС. Приємне здивування — Італія, чий міністр внутрішніх справ лише кілька днів тому фактично оголошував проросійську позицію щодо Криму.

Після важких самітів НАТО в Брюсселі та американсько-ро-сійського в Гельсінкі у багатьох спостерігачів та партнерів США залишалися питання щодо справжньої позиції Білого дому з деяких ключових кризових питань, зокрема й українського.

Але важливо розуміти, що ця декларація в першу чергу може мати вплив саме всередині США. Її публікація відбулася на тлі інформації, що ймовірна друга зустріч президентів США та РФ пройде не цього року, як очікувалося після зустрічі в Гельсінкі, а лише у 2019-у. Радники президента США поспішили прокоментувати, що таке рішення прийняте, щоб дочекатися кінця «полювання на відьом», тобто розслідування спецпрокурора США щодо втручання РФ в американські вибори. Імовірнішим, на наш погляд, є сценарій, що така зміна полі-тики обумовлена шаленою негативною реакцією на прес-конференцію двох президентів у Гельсінкі, зокрема в лавах власної Республіканської партії, і виборами до Сенату та Конгресу, які відбудуться восени.

По-перше, є шанси, що Сенат, щонайменше, отримає демократичну більшість замість республіканської. А по-друге, коли президент має на порядку денному значні внутрішньополітичні проблеми через низку ініціатив, зокрема міграційні питання, то легше перенести контроверсійну зустріч, ніж зостатися без підтримки законодавців.

Звичайно, залишається питання: чому саме зараз державний секретар США раптово видав декларацію із засудженням анексії Криму?

Чи це суто дипломатичний збіг, приурочений до візиту в США уповноваженого Президента України у справах кримськотатарського народу Мустафи Джемілева, якому і передали текст декларації? Чи це стало підстраховуючим кроком після неоднозначних заяв президента США, щоб ще раз підкреслити політику держави і заспокоїти партнерів?

Достеменно відомо це лише авторам ініціативи. А нам залишається тільки аналіз трьох абзаців і політичних наслідків їх публікації.

ДОКТРИНА СТІМПСОНА ТА ДЕКЛАРАЦІЯ ВЕЛЛЕСА

Усі звернули увагу на посилання в тексті декларації на інший історичний документ — Декларацію Веллеса 1940 року, яка не визнавала радянську окупацію трьох балтійських країн. Але любителі американської історії можуть пригадати, що насправді прецедентом (а їх так люблять в американській юриспруденції та політиці) є Доктрина Стімпсона 1932-го.

Не так важливо, згадали чи ні автори Кримської декларації безпосередньо про документ майже сторічної давнини. Важливішим є основний принцип, закладений у ньому, — невизнання держав, які були створені в результаті агресії.

Чому згадалася саме та ситуація? Не тільки тому, що Декларація Веллеса покладалась на Доктрину Стімпсона. А тому, що ситуація 1932 року схожа на сьогодення.

Тоді, внаслідок японського вторгнення в Маньчжурію наприкінці 1931-го, державний секретар Генрі Стімпсон був вимушений діяти, бо президент Гувер не підтримував ідею економічних санкцій для встановлення миру на Далекому Сході.

Попри багато відмінностей японсько-китайсько-американських відносин на початку 1930-х чи невеликий акумулятивний ефект тієї доктрини, важливим залишається сам принцип, сформульований за 13 років до Статуту ООН і за 43 роки до Гельсінського заключного акта.

Доктрина Веллеса не змінила долю трьох країн Балтії, які так і залишалися частиною СРСР до 1991 року. Але, як вважають деякі історики, сформулювала американську політику щодо Східної Європи на післявоєнний період.

Істотним доповненням до Декларації став президентський наказ №8484, який заморозив активи банків Латвії, Литви та Естонії і став підставою для відмови Радянському Союзу в передачі останньому золотих резервів трьох держав. Що цікаво, цей наказ був доповненням до президентського наказу №8389 «Щодо захисту грошових фондів жертв агресії», прийнятий для захисту грошей Норвегії та Данії в американських банках внаслідок німецької окупації 1940 року.

До речі, підписуючи у 1975-у Гельсінський заключний акт, в якому прописаний принцип непорушності кордонів у Європі, Палата представників США схвалила резолюцію, що цей Акт не стосуватиметься позиції США щодо продовження визнання незалежності Латвії, Литви та Естонії.

І хоча це, на перший погляд, давня історія, але не варто забувати про прецедентність американського права.

Відсилання до Декларації Веллеса у тексті Кримської декларації не випадкове. Беручи до уваги кримські пакети санкцій США і не надто активне бажання президента Трампа посилювати позицію проти Москви, Державний департамент може шукати будь-які додаткові аргументи та варіанти щодо збереження або посилення своєї позиції.

МАЛЕНЬКІ ДЕТАЛІ

Цікавим є те, що Кримська декларація майже дослівно цитує так звані Гельсінські принципи. Таке враження, що читаєш документи ОБСЄ 40-річної давнини.

Більше того, використано словосполучення «намагання анексувати Крим» (attempted annexation of Crimea). На такому формулюванні постійно наполягає українська делегація у Відні на зустрічах ОБСЄ, однак поза межами організації воно не так часто використовується.

Цей термін має дуже цікаві нюанси у сприйнятті. «Нелегальна анексія» — термін, який здебільшого використовується політиками і дипломатами різних міжнародних організацій в останні чотири роки, — може сприйматися як незаконні, але доконані дії. «Спроба анексії» або «намагання анексії» підкреслює те, що питання ще не вирішене, що анексія не завершена, а не тільки не визнана.

Маленькі деталі, але вони бувають дуже важливими в дипломатії.

Чи варто покладати великі надії на цю декларацію? Ні. Бо, по суті, вона не тільки нічого не змінює, а й не є позицією президента США — єдиного, хто останні місяці давав приводи для занепокоєння щодо змін на російському напрямку.

Більше того, цей документ не є зобов’язуючим ані для президента, ані для Конгресу. Зрозуміло, що навряд чи така декларація з’явилася б на світ без згоди Білого дому. Але періодичне різноголосся у Вашингтоні не дає розслабитися.

Така мінливість була добре використана в заяві МЗС РФ. Марія Захарова нагадала, що Іранська ядерна та Паризька кліматична угоди теж нещодавно були політикою США, і підкреслила, що в Москві «знають ціну таким доленосним деклараціям».

Водночас такі декларації є чіткою демонстрацією політики США, на відміну від твітів.

Беручи до уваги паралельні новини про виділення значних коштів для оборонної сфери України на наступний рік в бюджеті США, хотілося б вірити, що «ціна» цієї декларації буде високою, а бажання уряду США дотримуватися політики невизнання незаконної анексії — менш залежним від внутрішніх американських змін, ніж це було з Іранською ядерною угодою.

Ганна ШЕЛЕСТ, кандидат політичних наук, головний редактор UA: Ukraine Analytica,

член правління Ради зовнішньої політики «Українська призма».

Джерело: www.eurointegration.com.ua.