Вони живуть у різних містах. Їхній день забитий вщерть проблемами, кожен займається своїм. Але ці двоє хоч раз на рік зустрічаються в Одесі, й місце цієї осінньої зустрічі — незмінне. Мова про Олега Зайцева і Михайла Журавля.

Знайомтесь: Олег Зайцев — український театральний діяч, режисер, театрознавець, музеєзнавець. Член Національної спілки театральних діячів України, Українського центру розвитку музейної справи та Міжнародного об’єднання музеїв та професійних музейних працівників ICOM. За цією короткою характеристикою — людина, з якою можна говорити про театр до безконечності.

Олег Зайцев давно живе в Ужгороді, вісім років працює заступником директора Закарпатського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені братів Ю.-А. та Є. Шерегіїв, а це означає, що лавина щоденних театральних справ лягає на його плечі. І він що-дня поринає у цей світ, бо добре знає, як це важливо створити митцям належні умови для творчості. Вечорами ж повертається до найулюбленішого свого заняття — написання книжок. У них він розповідає про митців, бо таки мистецтво — основа його життя. Серед написаних монографій — «Майстри Закарпатської сценографії XX сторіччя», «Закарпатський обласний державний український музично-драматичний театр», «Режисери Закарпатського театру XX сторіччя», «Художник театру Емма Зайцева».

Він — інтелектуал з добрим серцем, для якого театр — здійснена дитяча мрія. Й ось тут виникає Одеса, бо саме в цьому місті в 1984—1989 роках навчався у театрально-художньому училищі, на відділенні «Театральна світлотехніка», після закін-чення якого поїхав працювати у Рівне. Через якийсь час у Рівненському державному гуманітарному університеті його шляхи перетнуться з Михайлом Журавлем, де обоє вивчатимуть театральну режисуру. Чи знали вони тоді, що місцем їхніх майбутніх зустрічей стане Одеса? І чому Одеса? Хоча на своїй сторінці у Фейсбуці Олег пише про себе: «Театрознавець, одесит, чоловік, батько, дідусь». П’ять основних «Я» закарбовує як своє життєве кредо.

А поговорити хочеться про незакарбовані речі, про його вже п’ятирічне членство в журі фестивалю «Молоко», який десять років тому в Одесі створив його побратим Михайло Журавель. Він не пише, що одесит, але обіцяє яскраве театральне молоко. Молоко — як тема театральної спокуси, яка зваблива для будь-якого віку.

— Ви багато років живете в Ужгороді й маєте власний фестиваль, яким опікуєтеся, — «Під цвітом сакури», а вже п’ять років їздите на фестиваль «Молоко» в Одесу як член журі…

— Це зовсім не випадковість. Одеса — рідне для мене місто. Найважливіше, що цей театральний фестиваль роблять мої друзі, духовні побратими, та це ще й зайвий привід побути вдома. Це великий театральний фестиваль, в якому добре почуваються і театральні аматори, і професіонали. Це — можливість професійних розмов, неспішних, щирих і дуже відвертих, адже фестиваль дає змогу театрам затриматися хоч би на день в Одесі, насолодитися морем і таки поговорити про професійні речі.

— Чому саме театр став для вас найважливішим у житті?

— У мене був шанс вступити або в театральне, або в кулінарне. Але так склалося, що в школі ми щосуботи і щонеділі ходили в театр — без нього я вже не уявляв свого життя. Оскільки ж я зовсім не схожий на Алена Делона, то вирішив знайти собі іншу театральну професію. Ось так і живу театром усе своє життя.

— Які ознаки фестивалю «Молоко» найбільше вас приваблюють?

— Це, перш за все, молодіжний фестиваль, тож почуваєшся молодим. Члени журі не критикують, а готові до серйозної професійної розмови. Після кожної вистави можна підійти до будь-кого із членів журі й відверто про все поговорити.

Фестиваль починався як аматорський, Михайло Журавель зробив його ще в Рівному, бо хотів, щоб аматори мали змогу спілкуватися між собою, а через чотири роки стало зрозуміло, що треба йти далі, що аматорам треба спілкуватися з професіоналами, адже молодим людям необхідно рости, і, можливо, для багатьох з них професійний театр — їхнє майбутнє. І всім стало цікавіше. В Одесі не було українського фестивалю, тож Михайло Журавель зробив сміливий крок і поруч із «Зустрічами в Одесі» драматурга Олександра Марданя, які проходили на базі Одеського російського театру, дав шанс закріпитися у місті «Молоку».

Мені здається, що в останні роки зацікавлення театром якось послабилося, публіка не дуже поспішає купувати квитки, хоча за контрамарку молодь готова прийти. Можливо, це через те, що ніхто не заохочує театром і не сприяє зацікавленню підростаючого покоління цим унікальним мистецтвом Тому справа, яку робить Михайло Журавель, вражає. Здається, що завдяки йому проросте театр майбутнього в нашій державі.

— А як формується фестивальне журі, як часто воно змінюється?

— Там різні люди. Хтось приїжджає раз, хтось працює багато років. Михайло Журавель в роботу журі не втручається. А ми із 10-ї вечора до 3-ї ночі завжди обговорюємо вистави. В останні роки фестиваль вручає нагороди і влаштовує гастролі театру, який переміг. А ще члени журі проводять майстер-класи, така собі маленька лабораторія. Це дуже важливо для учасників фестивалю, бо крім естетичного задоволення, вони отримують і неоціненний мистецький досвід, який обов’язково вплине на їхню подальшу творчу долю.

Вистави відбирає Михайло, і для нього дуже важливі моральні критерії постановок, бо «Молоко» — оаза добра, на якій має зрости молоде покоління, змушене жити в дуже здеморалізованому жорстокому світі. Михайло завжди шукає світлі моменти у виставах, навіть якщо в основі — найжорстокіше світобачення, найважливіше, щоб це був справді мистецький твір.

— Чи Михайло Журавель буває на обговоренні журі?

— Звичайно, але ніколи не впливає на думки членів журі. Кожен з нас має свій листок на кожну виставу, де аргументовано виставляє оцін-ки на всі запитання, які фігурують у цій анкеті. Михайло унікальний у тому, що завжди намагається зрозуміти кожного, і якщо має таку можливість, то обов’язково хоче допомогти митцям, які цього потребують. Члени журі бувають з різних країн, і це також дає більш обґрунтований погляд на ту чи іншу виставу.

— Наскільки різноманітні вистави представлені на фестивалі?

— Вони дуже різні. І якщо митець уважний і розумний, то зуміє це використати для своїх подальших творчих пошуків. Особливо це важливо для аматорських театрів, які отримують справжні уроки театральної майстерності, а ще фестиваль є своєрідною рекламною компанією для самої Одеси як міста, яке вабить не лише морем, а й Театром у широкому розумінні цього слова.

— Чи були для вас потрясіння на цьому фестивалі?

— Найбільше потрясіння — зустріч з грузинським театром, який просто вразив своєю емоційністю. Кожного року є чим захоплюватися. Навіть якщо лише дві вистави з програми фестивалю вражають, то це — неймовірний успіх.

— Чи беруть участь у «Молоці» одеські театри?

— Так. Іван Уривський з виставою Одеського українського драматичного театру став справжнім відкриттям для України. Дуже цікаві театри, зокрема з Ізмаїла.

— Як вдається в одному фестивалі поєднувати професійні та недержавні театри?

— Вони між собою не конкурують. Кожен має свою нішу, кожен отримує диплом учасника, вони мають інші номінації.

— Пане Олеже, а як члени журі спілкуються між собою?

— Як справжні друзі, залюблені в театр, незалежно від професії. Наприклад, Віктор Дмітрієв, директор циркового агентства, настільки любить театр, що намагається робити власні нагороди для колективів, які його найбільше вражають. Саме друзі-однодумці найбільше допомагають Журавлю у його намаганні творити майбутнє українського театру. Михайло має однодумців. Але з містом існує якось ізольовано. Він творить, можновладці приходять, хвалять, але реальної допомоги не надають. Унікальність Михайла у тому, що він робить те, що вважає за потрібне, і найважливіше — достойно несе своє ім’я. Нас вчили, що треба берегти своє ім’я, це — найважливіше. Щось не вдається сьогодні — обов’язково вдасться завтра.

Михайло Журавель — уже зараз своєрідний синонім українського молодого театру. З дружиною Анастасією вони цілий рік працюють, наповнюють найрізноманітнішими цікавими мистецькими подіями Одеський культурний центр, щоб зібрати, хоч би частково, гроші на «Молоко». Він ніколи не скаржиться на труднощі, просто крок за кроком іде до своєї мети і не дає змоги розчаровуватися тим, у кого вірить і кому допомагає творити.

Ось цього літа допоміг провести на Рівненщині гастролі київського театру «Papasony» з виставою «Роксолана», бо поділяє мистецький світогляд режисера Андрія Лелюха, який каже: «Мені подобається, що у нашому театрі тіней за 50 хвилин можна розповісти про дуже багато важливих речей. Але розповідь — це не самоціль. Історія, яка передається за допомогою театру тіней, сприймається не як вистава, ми створюємо об’єм. Наші постановки спрямовані на самовдосконалення і акторів, і глядачів. Ми хочемо, щоб після наших вистав люди замислювалися над цінністю життя, над добром і злом, над тим, що таке Всесвіт». Такі ж мрії має Михайло, і вони обов’язково здійсняться.

— Як ви уявляєте майбутнє фестивалю «Молоко»?

— Це залежить від здоров’я і бажання Михайла. Якщо це його не замучить і в нього вистачить сил, то майбутнє обнадійливе.

Цей фестиваль дуже важливий. Особливо для дітей та їхніх батьків. В Одесі для дітей інших фестивалів нема. Вони матимуть змогу побачити всі вистави. Це своєрідний навчальний заклад справжнього театрального руху. На фестивалі нема спеціального представлення театрів, є унікальна можливість спілкування, якого так бракує театралам, є можливість побути хоч один-два дні та й трохи відпочити. На допомогу обов’язково приїжджають волонтери. Серед них — Андрій Фелик, завтрупи Франківського театру. І він не одинокий у своєму бажанні допомогти.

Михайло міг би робити фестиваль у будь-якому місті, але «Молоко» — таки окраса Одеси. Тому до нього з радістю приїжджають люди, які не уявляють свого життя без театру. Я чомусь вірю, що зо 20 років фестиваль таки протримається, енергії Михайла на нього вистачить, та і його однодумці не підведуть, і я також у пригоді стану.

— А які ваші сподівання на цьогорічний фестиваль?

— Я ніколи не дивлюся і не цікавлюся програмою фестивалю наперед. Я живу передчуттям цікавих зустрічей, розмов, вистав. Знаю, що мене чекають насичені дні. Якщо із 20 вистав дві мене захоплять — вражень вистачить на цілий рік. Найважливіше — спілкування. Ми стали дуже самотніми, тому коли горять очі й ми тішимося зустрічами — це ковток свіжого повітря. А театр завжди дарує надію. Тож маю надію на Журавля, який не зрадить своїм мистецьким засадам і «молочні» театральні ріки щедро наповнюватимуть мистецьке життя й Одеси, й України.

Замість післяслова. Як уже повідомляли «ЧН» (див номер за 16 серпня), одинадцяте «Молоко» пройде в Одесі 25-28 вересня. Місце його проведення — Одеський культурний центр (вул. Стуса, 2б/7).

І саме десятиліттю цього самобутнього театрального простору буде присвячений нинішній фестиваль. Серед його родзинок, поза сумнівом, — україномовна версія вистави «Звірячі історії». Нагадаємо, саме ця постановка харківського експериментального «Театру 19» за п’єсою американського драматурга Дона Негро у прочитанні режисера і художнього керівника театру Юрія Ладенка здобула Гран-прі «Молока-2017». Торік вона звучала російською мовою, цього разу персонажі заговорять до глядачів українською.

Продаж абонементів на фестиваль триває. До 1 вересня його ціна — 800 гривень (у цей абонемент входять квитки на всі вистави конкурсної та позаконкурсної програм на головній сцені).

Для постійних читачів «Чорноморських новин» Михайло Журавель підготував приємний сюрприз. Десять шанувальників театру і нашої газети, які прийдуть першими, зможуть побачити кожну з вистав на головній сцені за 5 гривень (щоб отримати цей бонус, слід пред’явити передплатний абонемент щонайменше на три місяці).

«ЧН».