Колись Вахтанг Кікабідзе співав, що його роки — його багатство. Потрапивши до палати Одеського військового шпиталю, чомусь перед операцією почав підсумовувати, яке ж багатство я надбав за 78 років, якщо не рахувати посаджене, збудоване, вирощене, викопане й отих п’ять тисяч навчених і проіспитованих… А нічого! Ледве зважився забрати отой заощаджений мінімум на смерть, щоб продовжити життя.

Після операції, лежачи нерухомо, відчув, що комусь ще потрібний. Прийняли у шпиталі дуже добре, годували непогано, операцію успішно провів начальник клініки урології полковник медичної служби Анатолій Кваснєвський, дай Боже йому здоров’я, а асестував йому мій лікар Юрій Дідич. З останнім хотів би зустрітися за чашкою чаю. Людина українського характеру, гумору, мужності. Російську мову чув лише від хворих!..

Отже, результат є: повернули мене до життя — і фізично, й морально — хороші спеціалісти. А ще ж там, у палаті, познайомився з гарними людьми.

Поруч зі мною після складної операції лежав мічман. Йому було так зле, що відмовлявся їсти. Його провідували друзі, до нього пошанівно ставилися медики, але почувався він вкрай погано…

— Пане Віталію, ви прожили 85 років. Завжди ставили бойові завдання підлеглим, а зараз киснете? Здаєтеся? Як козацький полковник наказую: поставити перед собою відповідальне завдання — жити до 95 літ! — пожартував із сусідом.

— Слухаюся, пане полковнику! Кохана, — звернувся він до дружини, — допоможи встати й нагодуй. Накази ж бо не обговорюються, — і зарожевівся рум’янцем…

З другого від мене боку лежав полковник авіації, який останні роки служби літав на МІГ-29, а тепер ось вимушена посадка на лікарняне ліжко і важка операція. Білорус Ігор Юрцевич майже 50 літ прожив в Одесі-мамі й нікуди не збирався і не збирається виїжджати, але ж кривдно: чому його колишні підлеглі в Росії отримують по кілька тисяч доларів, а він, інспектор польотів, після недавнього підвищення — 4700 гривень?.. Від образи на нашу владу в його голові склалася політична каша. Порадив йому, бо він розумів українську мову, передплатити «Чорноморські новини», які проведуть з ним лікбез і політичне прояснення: Путін платить великі пенсії військовому м’ясу…

Неочікувано мене підтримав важкохворий, який лежав на виході з палати:

— «Чорноморка» — дуже хороша газета й розумно прочищає мізки від каші, як ви кажете…

Сказав оце і замовк. Його донька, яка чайкою квилила над підбитим хворобою батьком, вмовляла його поїсти, щоб швидше одужував. «Який же ти генерал, тату?..» — дорікнула.

— Генерал? — перепитав я красуню років «жінка ягідка знову» на ім’я Оленка.

— Генерал-осавул, головний писар Чорноморського козацтва Запорозького Віктор Тимофєєв. У минулому — полковник, заступник начальника Одеського артилерійського училища, а нині — вихователь-наставник молоді.

13 жовтня, перед Покровою, до Віктора Михайловича завітав головний отаман Чорноморського козацького округу однофамілець генерал-осавул Валерій Тимофєєв і генерал-хорунжий Іван Коваль. Останній, повідомивши, що вислав до Ананьєва мою козацьку нагороду, почав захоплююче розповідати про Віктора Михайловича як про справжнього героя.

Полковник Тимофєєв, начальник ракетних військ та артилерії піхотної дивізії, у 1989 році забезпечував виведення військ з Афганістану. Душмани оточили його підрозділ і намагалися не лише знищити, але й побільше бійців захопити в полон. Як це зробив Путін у Дебальцевому. У критичний момент командир викликав вогонь на себе. За той бій Іван Коваль та Віктор Тимофєєв нагороджені орденами Червоної зірки. До речі, за Афган у Віктора Михайловича є два ордени Червоної зірки та афганська нагорода.

Потім повернувся у рідне Одеське артилерійське, яке закінчив у 1968 році, щоб навчати курсантів. До виходу на пенсію за станом здоров’я у 1995-у — заступник начальника училища.

На Покрову Пресвятої Богородиці Віктора Михайловича вітали колеги по службі, друзі, зацні козаки. Від його слави маленькі промінчики падали й на мене…

— Звичайно, мою пенсію не порівняти з тими, які отримують колишні колеги по Афганістану в Росії. Але я народився в Самборі, школу закінчив у Стрию, що на Львівщині, тож питання Батьківщини і доларів переді мною не стояло. Болить інше. Якось на свято надів усі свої нагороди, а один молодик, що назвав себе націоналістом, поліз їх зривати. Зрозумів, що викликати вогонь на себе тут не допоможе. Потрібно міняти систему виховання молоді, а не цькувати одне одного без розбору…

м. Ананьїв.