Прагнення помістити сучасну Україну в авангард історичного процесу можна зрозуміти. Це — наша Батьківщина, то як їй не бути у центрі всього і попереду всіх? Але реальність така, що кожного дня дає патріотам по носі. І при цьому щораз треба пам’ятати: головне завдання — не втратити рівновагу. Більше чотирьох років це вдається. Але вдається важко.

НЕ СТАЛОСЯ НІЧОГО НЕСПОДІВАНОГО

У 1991 році мало хто міг передбачити наслідки краху СРСР. Але те, що дерибан радянської імперії не пройде мирно, вже тоді було очевидним. Збройна міжусобиця розривала республіки Югославії, лякали приклади Карабаху і Придністров’я. Біловезькі угоди, на жаль, не усунули, а лише відтермінували розвиток подій за югославським зразком. А Співдруж-ність Незалежних Держав (СНД) стала не інструментом мирного розлучення, а нашвидкуруч накладеною пов’язкою, під якою гноїлися рани.

Далекоглядні будівельники нового світу в нашій країні вже в 1991-у були впевнені, що в майбутньому війни за реальну незалежність нашої країни уникнути не вдасться. І, скоріш за все, це буде війна з північно-східними «братами». Недарма перед складанням присяги Україні командний склад збройних сил колишньої Радянської армії іноді потайки, а іноді відкрито запитували про готовність воювати з Росією.

Якщо до початку 1992-го у когось з політиків ще зберігалися ілюзії про можливість мирного розлучення двох найбільших радянських республік, то во-ни швидко щезли після відмови командування колишнього Чорноморського флоту СРСР в повному складі перейти під прапор України (що передбачалося Біловезькими угодами). Все стало ще яснішим у травні того ж таки 1992 року після прийняття Верховною Радою Росії резолюції, в якій передача Криму до складу УРСР у 1954-у оголошувалася такою, що «не має юридичної сили».

Поки при владі були «батьки Біловежжя», вони намагалися пом’якшити гостроту потенційних конфліктів, не давали перерости їм у воєнну конфронтацію. Але з російського боку, а іноді й з українського, завжди знаходилося чимало охочих помахати перед сусідом кулаками. І часто загострення російсько-українських відносин політики використовували у вузько пар-тійних цілях або для підняття власного авторитету під час виборчих кампаній.

Втім, російським радикалам упродовж 1990-х не вдалося довести справу до військового зіткнення. А Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією від 31 травня 1997 року давав, здавалося, можливість вирішувати міждержавні проблеми і суперечки, що виникають між двома сусідками, цивілізованим шляхом. 1 квітня 1999-го «Великий договір» набув чинності. 1 квітня 2019-го «Великий договір» свою силу втратить. Українська сторона не продовжить його дію на наступні десять років.

Щоправда, правовий цивілізований шлях, заснований на двосторонніх і багатосторонніх міждержавних договорах, був розірваний на п’ять років раніше нашими, як прийнято нині висловлюватися, партнерами. Це сталося в лютому 2014-го, коли Росія захопила, а згодом анексувала Крим.

ІНЕРЦІЯ МИРНИХ ДЕСЯТИЛІТЬ

Сказане вище нагадує некролог. І справді є некрологом у тому сенсі, що російський напад на Україну поховав останні надії на мирне завершення розпаду СРСР. (Зрозуміло, якщо такі надії ще залишалися після нападу Росії на Грузію в серпні 2008-го).

Оживити надії 1990-х навряд чи вдасться. Україні, і не тільки Україні, треба вчитися жити в стані жорсткого протистояння з Росією, як би це протистояння не називалося — просто війною, гібридною війною, перманентною агресією або якось іще. Причому, враховуючи співвідношення сил, нашій країні не доводиться розраховувати на швидку перемогу, поліпшення міждержавних відносин або мир у найближчому майбутньому.

У передвоєнній або у воєнній обстановці тепер живуть у багатьох країнах світу. Витрачають чималу частину коштів платників податків на військові потреби. Скорочують витрати на соці-альні програми. Часом обмежують права і свободи громадян, гарантовані конституціями. Сповна насолодитися мирним або відносно спокійним і ситим життям вдалося лише населенню Заходу в перші два десятиліття після кінця першої холодної війни. Мається на увазі, що тепер почалася друга.

Інерція двох мирних десятиліть тепер не дозволяє цивілі-зованим країнам повернутися до напіввоєнної обстановки другої половини ХХ століття, не дає мобілізувати свої сили для стримування агресії, як це свого часу зробили США, очоливши НАТО і спрямувавши за планом Маршалла економічні ресурси в Європу для протидії комунізму.

Європі виявилося зручно жити під американською ракетно-ядерною парасолькою, домагаючись у рамках мирного співіснування і детанту еконо-мічних привілеїв як від СРСР, так і від США. І коли обставини змінилися, європейці не захотіли відмовитися від звичних вигод. Вимоги США (а не Трампа, як помилково стверджують) збільшити військові витрати, а також поступитися інтересами великого бізнесу у керівництва провідних країн Євросоюзу викликає неприйняття і навіть протести.

У цьому сенсі показова історія будівництва газопроводу «Північний потік—2». Його запуск не тільки завдасть удару по бюджету України та українській ГТС. Не тільки дозволить Путіну прив’язати до себе Європу еконо-мічно і політично. З великою ймовірністю ця подія призведе до розширення російської агресії на захід. Проти тих, хто відстоює свої миттєві вигоди. Але заклики керівників східноєвропейських країн, резолюції Конгресу США, Європарламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи поки що не діють. Газопровід продовжують будувати. Як то кажуть, на свою голову.

Інерція минулого щодо мирного життя панує, на жаль, і в нашій воюючій країні. Протидія, а потім вихолощування у Верховній Раді президентського указу про запровадження воєнного стану (за терміном дії і за територіями) показали, що наші законодавці не усвідомлюють повністю небезпек, які загрожують Україні. А реальну війну розуміють як частину виборчої кампанії.

Але війна ні в США, ні в Європі, ні в Україні не є частиною, а тим більше — змістом виборів. На війні гине не електорат, а солдати та їхні командири. Про це варто нагадати громадянам і політикам, які вдень і вночі гадають, хто стане наступним главою нашої держави.