За останні роки ми стрімко подорослішали. А дорослих уже важко чимось здивувати. За п’ять років герої чинили героїчні вчинки, а зрадники — зраджували. Безкорисливі віддали іншим усе, що могли, егоїсти — все, що могли, підгребли під себе.

Обличчя багатьох із тих, хто приємно подивовував і викликав захоплення у попередні роки, поблякли, деякі взагалі зникли з поля зору. Інші — не дивували, бо виправдовували очікування, як Бетмен чи Супермен, для котрих рятувати людство стало буденним заняттям.

Утім, у нашій країні дивовижних людей, здатних на вчинки, — не злічити. У такий час ми живемо, коли не можна не дивуватися. Підсумовуючи 2018 рік, спробую назвати першу десятку українців, які таки здивували.

1. Олег Сенцов, режисер, письменник, політв’язень путінського режиму

Цей рік був для нього тестом опору на злам. 145 днів голодування у Лабитнангському гулазі, із хворим серцем і ревматизмом — це непересічний вчинок. Як казав колишній політв’язень Семен Глузман, після місяців перебування на межі життя і смерті вже нічого у цьому світі не страшно.

А здивував тому, що не солдат і не готувався до війни. Бо був і є з розряду тих, кого називають м’якотілою і рефлексуючою інтелігенцією. Але правий був іще один в’язень — гітлерівського Дахау Бруно Бетельгейм: найсильнішими в таборах були не вояки, а інтелектуали, бо мають те, що жоден кат не здатен відібрати, не відібравши життя — внутрішній всесвіт. Сьогодні Сенцов перший, але й рівний серед тих наших братів, хто веде боротьбу за власну гідність у кремлівських катівнях. Вклонімося їм.

2. Філарет, предстоятель Укра-їнської православної церкви Київського патріархату у 1995—2018 роках

Ще навесні 2018-го перспективи швидкого народження Української помісної церкви здавалися нульовими. А зараз ми вже без п’яти хвилин із томосом. Патріарх багато зробив для цього і, можливо, саме в цьому діянні і є Божий замисел його перебування на землі. 27 років він боровся за Церкву — часто в умовах повного несприйняття.

Його зоряний час був у 2014-у, коли Церква виступила на боці повсталого народу, а сам Філарет став не тільки пастирем душ людських, а й видатним політиком і суспільним діячем. Він створив і привів до канонічності Українську церкву — це великого коштує. І, нарешті, маючи всі підстави очолити ПЦУ, він поступився місцем молодому Епіфанію.

3. Борис Патон, академік, президент НАН України

Він народився за часів правління гетьмана Скоропадського. Коли у 1962 році автор цих рядків ще вчився у другому класі середньої школи, Патон уже був президентом української Академії наук. Нині я пенсіонер, а він залишається президентом Академії.

Про життя і справи Бориса Євгеновича написано стільки книг і статей, що відомо про нього все. Він сприймається як органічна й логічна частина української науки й сучасної України в цілому. Чи може він уже чимось здивувати? Виявляється, може — хоча б тим, що відсвяткував сторічний ювілей. Чим не доказ теорії, що розвинутий інтелект — це кращі ліки від старості?

4. Уляна Супрун, в.о. міністра охорони здоров’я

Одна з останніх варягів, які прийшли в Україну, легковажно вирішивши, що допоможуть прискорити хід реформ. Чи не єдина, хто не здався. Невідомо, чи матимуть успіх ці реформи. Чи результат майбутніх виборів змінить реальність?

Але впертість і завзятість, з якою вона одна бореться фактично проти всієї старої гвардії в медичній і фармацевтичних галузях, не може не вражати. Дивує й не притаманне нашій бюрократії від медицини уміння публічно розвінчувати у соцмережах забобони, пов’язані зі здоро-в’ям. Очевидно, зазіхнула на святе, бо ціла низка відомих осіб, у тому числі й депутатів, дуже ображені на неї за таке «нахабство».

5. Володимир Зеленський, актор, режисер, продюсер

Фронтмен «95 кварталу» продовжує дивувати своїм президентським рейтингом. І чим довше він мовчить, тим більше бентежить зростання його політичної популярності. Можливо, секрет варто шукати в тому, що медіаперсона Зеленського — це уособлення нашого колективного безсвідомого.

Бо хіба не колективне безсвідоме змушує нас бачити себе на місці його кіногероя, який розстрілює з автомата ненависних нам зрадливих полі-тиків? Це — гарний тест на градус суспільних настроїв, багатий матеріал для соціологів. Якщо Володимир Зеленський вийде в другий тур президентських виборів — це буде беззаперечна перемога дідугана Фрейда.

6. Аркадій Бабченко, журналіст

От хто здивував, так здивував! Утім, воскресіння з мертвих — дивна штука: спочатку всі з того дуже раді-ють, а потім зляться, начебто він винний, що не виправдав очікувань. Чи в тому, що живий, а інших, хто загинув від рук російських терористів, з того світу не повернеш. Зараз до московського журналіста, що укоренився в Україні, двозначне ставлення.

Та й він сам змінився: ще б пак — людина, яка прочитала за життя десятки некрологів про себе, вже не може лишитися такою, як була. Так чи інакше, історія з Бабченком сколихнула суспільство. З одного боку, змусила поважати наше СБУ, з іншого — висвітлила моральну проблему: чи має право журналіст дезінформувати читачів, навіть якщо це рятує йому життя?

7. Володимир Омелян, міністр інфраструктури

Здивував не тільки своєю ідеєю — прописати в Україні легендарний Hyperloop Ілона Маска, а й невгамовністю в меті — залучити до України якомога більше лоукостів, привести до єврорівня ремонт і будівництво автошляхів за рахунок коштів Дорожнього фонду.

Мабуть, ніде реформи не є такими зримими, як у сфері, якою він опікується. І, мабуть, ніде не вилазить стільки сучків і задирок, як у ній. І в кожній звинувачують Омеляна. А тут іще НАБУ насіло, вишукавши якісь незадекларовані авто. «Ця посада остогидла до печінок», — сказав міністр на одній із прес-конференцій. Інший би вже пішов. А він терпить і навіть жартує. Дивний він.

8. Ігор Сліденко, суддя Конституційного Суду України

Як суддя-доповідач у справі про конституційність закону Ківалова-Колесніченка, 3,5 року боровся за винесення і відкритий розгляд питання в КС. І добився. Багато в чому завдяки і його зусиллям 28 лютого цього року закон, дискримінаційний щодо української мови, таки було визнано таким, що не відповідає Конституції.

Рішення це є революційним й іще з однієї причини: уперше в українській історії закон був визнаний неконституційним тому, що депутати порушили процедуру особистого голосування в парламенті. А отже знайдено нарешті управу на «кнопкодавство».

9. Сергій Лозниця, кінорежисер

Шокував своїм «Донбасом». За словами Людмили Горделадзе, очі-льниці найулюбленішого кінотеатру киян, «про цей фільм не можна сказати, що «сподобався», він — вражає». Бо сміх там пробивається крізь сльози, а сльози гасять сміх. Картину подано на «Оскар», вона успішно демонструється в Німеччині, Франції, Нідерландах, Румунії.

Але в Україні її знають мало. Дехто не досиджує до кінця. Надто боляче, надто близько до хоч і гротескної, але правди. Це — аж ніяк не «патріотичне» кіно. І, мабуть, не намагання показати: які вони там погані й смішні, на відміну від нас — гордих і незламних. Це — дзеркало, і воно жорстоко відображає все, що криється на дні наших грішних душ.

10. Гурт KAZKA (Олександра Заріцька та інші)

Україномовна пісня «Плакала» буквально увірвалася у топ-10 пісень світового чарту Shazam та інших (у тому числі й російського) хіт-парадів, перекладена кількома мовами. Продюсера групи — Юрія Нікітіна — музична премія M1 Music Awards назвала «Продюсером року». Хтось від «Плакала» просто шаленіє, когось пісня дратує. Але простенький мотив та невибагливий, але щемний текст не виходять із голови. Може, тому, що світ такий і століття таке, що плачеться?

Утім, не переставала дивувати у 2018 році вся українська музика, якої, як казали скептики, «не існує» і яка, виявляється, є. Та ж Оnuka — як загі-пнотизовувала на «Євробаченні», чи неперевершені Dakh Daughters. Пророкували, що квоти на українську музику ні до чого доброго не призведуть. А воно — он як!

* * *

Хтось скаже: як можна ставити поруч, в одному рейтингу Сенцова і Зеленського, патріарха й естрадну співачку? Але життя — воно таке.

І нас уже не дивують геополітичні вибрики когось із сильних світу цього, тягне на сон від намагань полі-тиків різного штибу звернути на себе увагу в найекзотичніший спосіб.

Але дивує рядок із вірша — незграбного, але щирого — написаного на фронті. Чи малюнок паризької вулиці, виконаний у тюремній камері кульковою ручкою, чаєм та соком буряка, який надіслав нам Роман Сущенко. І не можуть не викликати почуття захвату українці, які, попри грізні часи, навислу над нами небезпеку великої війни, не забувають кохати, творити, радіти життю і по-доброму дивувати світ…