(Закінчення. Початок у номері за 26 січня)

Мабуть, селяни всієї України відчули подих свободи і кращого життя, чим і пояснюється феномен масовості селянських повстанських армій Махна, Зеленого та десятків інших ватажків. Десь у тих загонах воював і мій дід Петро — батько мого батька. Я на все життя запам’ятав його слова: «Я не воював ні за білих, ні за червоних». Слова, абсолютно незрозумілі в роки мого дитинства. На мою думку, більшість селян, які взялися за зброю, воювали за те відчуття свободи і власної гідності, що з’явилося у них в час конання старої Московської імперії. Вони не розуміли, що не може бути вільною людина, яка належить до гнобленої нації. Що імперії просто так не зникають, а повертаються ще в гіршій якості під новими гаслами. Реальна особиста свобода можлива лише як наслідок здобутої свободи для всієї нації.

Я вибірково подивися і дані, про інші села Балтщини. Мій висновок — той самий. Те, що називається в радянській історіографії революцією і громадянською війною, не мало катастрофічних наслідків для населення України. Справжнє лихо почалося після відновлення Московської імперії під новою назвою і новими гаслами.

Аналізувати дані радянських часів надзвичайно важко.

Гортаю довідник тих часів: «УРСР в цифрах». За роки перед Другою світовою війною там подана лише інформація за 1913, 1939, 1940 роки. Починаючи з 1970-го така інформація подається вже щорічно, а от між 1943-м та 1970-м — епізодично. Тобто всі найважчі періоди історії України ретельно приховані від допитливого ока дослідника.

Дещо прояснюють ситуацію із тривалістю життя селян архівні дані, які і наводжу в таблиці:

З таблиці видно, що всі передвоєнні роки середня тривалість життя невпинно скорочувалася, досягши перед війною рівня початку ХХ століття, тобто тривалості життя неандертальців. При цьому, якщо в двадцяті роки народжуваність перевищувала смертність, то у тридцяті все відбувалося навпаки. Складається враження, що середня тривалість життя в радянські часи залежала від відстані до владних установ та якості доріг між населеними пунктами. Чим меншою була ця відстань, тим меншою була і середня тривалість життя. Чим гіршою була якість доріг, тим вищою була середня тривалість життя.

Московська влада намагалася перетворити українські села на суцільний цвинтар, оскільки розуміла, що якраз українські села і є тим ґрунтом, на якому виростають наступні покоління нескорених. Найяскравішим прикладом є доля села Бензарі, що безпосередньо межує з райцентром. У 1936-у середня тривалість життя тут складала 5 років. А 12 літ двома роками раніше — це набагато краще? А що було у 1932-у—1933-у, з якими ми пов’язуємо офіційно визнаний світом Голодомор-геноцид українського народу?.. Я впевнений, що могили закатованих голодом розверзнуться, і ми пред’явимо справжній рахунок новітній Московській імперії, яка офіційно проголосила себе спадкоємицею Радянського Союзу.

Таким був комунізм сталінських часів, про який з ностальгією згадували у дев’яності старенькі бабусі. Але щось же вони отримали взамін убогого життя? Так, вони отримали владу — найбільшу можливу владу тих часів, владу над життям і смертю односельців, владу і гарантоване виживання.

Про трійку таких жінок-активісток не раз згадувала бабуся моєї дружини. Вони у 1932—1933 роках тероризували велику частину села Липняжки, що у центральній Україні. Ходили по хатах з обшуками, коли їм заманеться або коли за-кінчаться власні продукти. І це поза регулярними централізованими обшуками. Якось обнишпоривши хату бабусі, вони таки знайшли на горищі клунок з квасолею. Задоволені своєю здобиччю, вже хотіли йти додому, аж тут терпець бабусі, тоді молодої і сильної жінки, урвався. Вона схопила рогача і гнала тих активіс-ток аж до воріт садиби, намагаючись встромити його в сідницю останньої з утікачок. Подальша доля тих жінок склалася по-різному. Одну з них невдовзі розбив параліч і вона швидко померла. Мабуть, трохи сумління у неї таки було. Дві інші прожили довге життя, виростили і добре прилаштували своїх дітей. Можна уявити, за кого вони та їхні діти голосували на виборах усіх рівнів, і як вони згадували «зірковий час» свого життя…

Аж ось настав 1941 рік. У Мошняги спочатку зайшли німці, а пізніше, як і весь Балтський район, село потрапило в зону румунської окупації. Німецький підрозділ, який першим заїхав у Мошняги на мотоциклах, селяни зустрічали хлібом-сіллю. Що тут коментувати? У 1943-у сюди зайшла Червона армія, але хліба-солі не було.

У дитинстві я вважав своїх дідів найрозумнішими-наймудрішими людьми серед усіх, кого я знав. Як же вони сприймали німців? Прямого запитання за їхнього життя я поставити не спромігся, а самі вони про це при мені нічого не сказали. Але знаю один красномовний факт. У 1943 році, коли вже було чути гуркіт гармат фронту, який наближався до села, на городі мого діда Василя, батька моєї матері, німці влаштували кулеметне гніздо, що мало прикривати в’їзд у Мошняги з боку залізничної станції Борщі. Воно там проіснувало кілька днів. Годував-обігрівав того німецького солдата поважного віку мій дід Василь. Робив це з власної волі, знаючи, що з цього можуть бути негативні наслідки. Коли дід Василь уперше покликав німця обідати, той, неправильно зрозумівши його наміри, зустрів його пострілами у повітря, але згодом вони порозумілися. Дід Василь, який до війни був головою одного з колгоспів села Мошняги, побоюючись переслідувань від нової окупаційної влади, приєднався до однієї з радянських військових частин і відступав разом з нею. Разом з нею і потрапив у полон, з якого його відразу відпустили додому…

Втім, як же із запропонованим мною критерієм якості життя, тобто його тривалістю? Мало даних для глобальних висновків. Можливо, вони були знищені, можливо, погано зберігалися. Щодо Балтського району я знайшов лише розрізнені дані, що стосувалися кількох колгоспів зі старими комуністичними назвами, без зазначення відповідних населених пунктів, тай то лише за 1943 рік. За цими даними, середня тривалість життя склала 32 роки. Знайшов також дивом уцілілі відомості про село Волове. Там середня тривалість життя становила аж 43 роки. Що ж, схоже, румунська окупація позитивно вплинула на середню тривалість життя селян.

Виглядає, що найгіршою окупацією була московська. Чому я вживаю цей термін? Невже влада на місцях належала лише московитам?

Так, думаю, що всі ключові посади належали винятково московитам. Мої особисті спогади про балтську владу починаються з другої половини 1950-х. Тоді на рівні району не було жодної посади, яку обіймав би українець. Перший і другий секретарі районного комітету компартії, директори підприємств, командири військових частин, вищий офіцерський склад, начальники райвідділу міліції та пожежної охорони, пошти... Що ще я забув? Так, кілька років директором моєї школи була людина з єврейським прізвищем, але її швидко замінили на першого секретаря райкому, якого потрібно було працевлаштувати після чергової зміни пар-тійної влади. У Балті була значна громада старовірів, але і їм шлях до влади був закритий — неблагонадійні. Деякі зміни у кадровій політиці партії відбулися лише в кінці шістдесятих. З подібною ситуацією я зіткнувся, коли на початку вісімдесятих почав працювати викладачем у виші. Із 25 завідувачів кафедрами українців було троє чи четверо. Тож радянську владу цілком справедливо можна називати московитською і найгіршим варіантом окупа-ційної влади в України за всі часи після монголо-татарської навали.

Більшовизм, з моєї точки зору, — це найяскравіший прояв наймерзенніших інстинктів московитської черні, яка волею випадку прийшла до влади у колишній Російській імперії, зробивши її вершником апокаліпсису для всього світу. Не лише в теоретичному, але й в практичному сенсах роль запалу, на мою думку, зіграв єврейський чинник. Але вулкан ненависті й жорстокості, який дрімав у московському люді сотні років, мав колись вибухнути. І він вибухнув у жовтні 1917-го. Це виверження ще не закінчилося. Ми присутні на одному з його етапів — чергової російсько-української війни. Цивілізований світ має зрозуміти, що без пацифікації колосальної території Євро-Азії під назвою Московія загроза всесвітнього апокаліпсису весь час наростатиме.

Моє найбільше відкриття після десятків годин архівної роботи полягає в тому, що геноцид українського народу тривав не лише у 1932—1933 роках, як вважається тепер. Він тривав усі роки перед Другою світовою війною, він тривав і після її завершення, аж до смерті Сталіна. Він почався до індустріалізації і не закінчився після неї. Він не був випадковим. Сталін був дуже важливим, але лише одним із гвинтиків страхітливої машини фізичного знищен-ня української нації.

Емоційні основи цього геноциду криються у найтемніших закутках душі московитської черні, але різке загострення геноциду, я б сказав, його демонстраційний характер, у 1932—1933 роках, усе-таки пов’язаний з індустріалізацією. І причина буда не в зерні. Ті півтора мільйона тонн зерна на рік, що вивозили з України на експорт, не могли суттєво вплинути на темпи індустріалізації. Геноцид безумовно мав міжнародний аспект. Про це свідчить, зокрема, надзвичайно ефективний інформаційний його супровід на світовій арені. Блокування правди про Голодомор, реклама «колосальних» позитивних досягнень «країни рад» коштували величезних коштів і вимагали тотального контролю над провідними міжнародними засобами масової інформації. Цей тотальний контроль не поширювався лише на територію націонал-соціалістичної Німеччини. Колосальних коштів вимагала сама індустріалізація. Дев’ять з половино тисяч великих і середніх під-приємств, побудованих за передвоєнне десятиліття, не могли зводитися коштом зруйнованої більшовиками країни. Міжнародний «партнер» Сталіна мешкав, на мою думку, десь у Нью-Йорку і мав колосальний фінансовий та владний ресурс. Безумовно, це не одна людина і не уряд тої країни…

А що мої любі Мошняги? Нема вже хати діда Петра, нема хати і діда Василя. Нема більшості хат навколо, які пам’ятаю з часів дитинства. Село вмирає. З тисячі мешканців за сто років у ньому залишилося, може, 200 осіб, переважно похилого віку. Що стане з нашою країною-Україною, коли загинуть її села, висохне її коріння?