Вони стоять майже поряд — на початку та посередині головної алеї: провісник волі, бунтар, а водночас Пророк — і душитель свободи, поневолювач народів, жахіття польських повстанців… Тарас Шевченко одвернувся од імперського символу — чого воно там стоїть, на чию втіху? Нахмурився наш батько, мовчить: він усе сказав, що лиш міг, та не спромоглися й досі краяни виконати його заповіти. Похмуро дивиться на нас усіх, і з надією — на місто, в якому не довелось йому ще за життя побувати і в якому хотів, було, оселитись, коли б не дозволили йому після гіркої салдатчини жити в якійсь із імперських столиць.

Сьогодні історики дадуть докладні пояснення, з якої нагоди і коли постала тут, у парку, на честь Олександра II ця колона з усією імперською атрибутикою. Ще більше обґрунтувань доконечної потреби цього імперського символу в Одесі, мабуть, мали місцеві чиновники, коли парадно відкрили її кілька років тому. Чомусь не замислюємося над подібними фактами. А варто б!

Олександр II — це той самодержець російський, котрий у травні 1876 року підписав сумнозвісний Емський указ, ще й вніс до нього суворіші поправки. Українська мова цілковито витіснялася цим указом з культурної сфери, її життя було обмежене лише побутовим вжитком. Може, хтось і забув, то варт пригадати, що метою цього дикунського указу — як і всіх інших понад 300 оприлюднених і таємних заборон української мови за всі три колоніальних століття — було придушення національного самоусвідомлення українців та їхнього прагнення до свободи. А мова, як відомо, є одним з найголовніших об’єднавчих чинників нації.

Указ той категорично забороняв друкувати будь-які книги українською мовою та робити нею переклади з інших мов, а також ввозити друковані українською мовою книжки з-за кордону. Тобто українців освічені колонізатори не лише позбавляли власної літератури, їм навіть не можна було знайомитися з іншими літературами. Указ вимагав також вилучення з бібліотек всіх книжок, написаних українською мовою. Емським указом були заборонені українські вистави та використання українських пісень у концертах. А найпідступніша вимога — заборона викладання українською мовою в початкових класах.

Цілковите блокування. Напрошується порівняння з 1932—1933 роками. Тоді у селян було відібрано весь хліб. Всі ми знаємо про ті бузувірські обмеження та заборони на кшталт закону про п’ять колосків, люди не мали права виїхати за межі свого поселення. Українці — саме за те, що були українцями — прирікались на мученицьку голодну смерть. Тобто царська та комуністична імперії діяли однаково, одними й тими самими методами…

Імператор Олександр II «приєднав» до ненаситної імперії Туркестан, підкорював Кавказ, душив повстання поляків.

Тарас Шевченко змальовував життя киргизів, гнівно засуджував колонізацію Кавказу, дружив з польськими патріотами.

За радянщини місце, де стояла колона в честь імператора, було занедбане. Таким воно й залишалося тривалий час. Але імперські ідеї виявилися живучими — вочевидь, тому, що мали тут якийсь ґрунт. Спочатку, як знаємо, місцева влада встановила в центрі Одеси клон велелюбної імператриці, котра, услід за божевільним Петром, «доконала вдову сиротину». А по кількох роках влада знову клонує самодержавний символ — Олександрівську колону — за 250 тисяч доларів, більша частина яких мала російське походження. Тепер уже — з російськими державними триколорами, в присутності посла РФ.

По короткім часі ті самі триколори вже розвівалися біля Одеської облдержадміністрації — як логічне продовження цього безпрецедентного дійства. І так буде доти, поки стоятимуть у наших містах і селах чужі символи, чи то царської ще, чи совєтської імперій — у вигляді пам’ятників чи пам’я-тних знаків, доки відзначатимуть українці чужі для себе, а то й штучні «свята» на штиб 23 лютого. Доти й існуватиме небезпека появи на наших вулицях чужинських триколорів.

Завважте: за роки Незалежности в Одесі не встановлено жодного пам’ятника чи бодай пам’ятного знака на честь української постаті чи події національного виміру. Як написала недавно одна з газет, «Катерина для нашого краю — біда, що стоїть на видному місці, і бікфордів шнур до бочки з порохом».

А проте, позаяк вже стоять ці імперські символи в Одесі, то варто було б усе-таки поміняти на них таблички з пояснювальними написами. На пам’ятнику цариці виписати, наприклад, всі її найбільші «заслуги» перед українським народом: зруйнувала Запорізьку Січ, запровадила в Україні кріпосне рабство… — перелік вийде довгеньким. Пояснювальна таблиця на Олександрівській колоні має бути написано, що це той, хто спеці-альним указом 1876 року намагався знищити українську мову. Як говориться: Богові — Боже, а цісарю — цісареве…

9 березня ми знову прийдемо до Шевченка. Будуть квіти. Говоритимуть щось промовці. Можливо, співатимуть пісень на його поезії… Все, як завжди. І розгардіяш у головах перед важливим вибором — найважливішим для держави за всю нашу ще молоду Незалежність.

Ми приходимо до Шевченка — з чим, окрім квітів? З розчарованими душами, зі зруйнованими вже традиційно надіями та нездійсненими мріями? Йому цього всього не треба. Він зробив усе, що міг, навіть більше. Навіть більше: він знає, хто поведе країну далі — в сім’ю європейських народів, і хто не піде домовлятися з ворогом про умови дуже сумнівного миру.

Спитайтеся у батька Тараса — він усе знає наперед. Але мусимо й ми добре знати його.

Леся Українка

НА РОКОВИНИ

Не він один її любив,

Віддавна Україну

Поети славили в піснях,

Немов красу-дівчину.

Від неї переймали сміх,

І жарти, і таночки,

Її байки, немов квітки,

Сплітали у віночки.

Той в ній давнину покохав,

Той мрію молоденьку. —

Він перший полюбив її,

Як син кохає неньку.

Хоч би була вона стара,

Сумна, змарніла, бідна, —

Для сина вірного вона

Єдина, люба, рідна;

Хоч би була вона сліпа,

Каліка-недоріка, —

Мов рана ятриться в ньому,

Любов його велика.

Вкраїна бачила не раз,

Як тії закоханці

Надвечір забували все,

Про що співали вранці,

І, взявши дар від неї, йшли

До іншої в гостину;

Вони не знали, що то є

Любити до загину.

Він перший за свою любов

Тяжкі дістав кайдани,

Але до скону їй служив

Без зради, без омани.

Усе знесла й перемогла

Його любові сила.

Того великого вогню

І смерть не погасила.

Євген МАЛАНЮК

ШЕВЧЕНКО

Не поет — бо це ж

до болю мало,

Не трибун — бо це

лиш рупор мас,

І вже менш за все —

«Кобзар Тарас» —

Він, ким зайнялось

і запалало.

Скорше — бунт буйних

майбутніх рас,

Полум’я, на котрім тьма

розтала,

Вибух крови, що зарокотала

Карою за довгу ніч образ.

Лютий зір прозрілого раба,

Гонта, що синів свяченим ріже,

У досвітніх загравах — степа

З дужим хрустом

випростали крижі.

А ось поруч — усміх, ласка,

мати

І садок вишневий коло хати.

Ліна КОСТЕНКО

* * *

Кобзар співав

в пустелі Косаралу,

у казематах батюшки-царя.

Кайдани, шаленіючи,

бряжчали,

щоб заглушити

пісню Кобзаря.

А пісня наростала у засланні.

А пісня ґрати розбивала

вщент.

Правдивій пісні передзвін

кайданів —

То тільки

звичний акомпанемент.

Володимир КРИЖАНІВСЬКИЙ

ТИ ТАРАСА В СОБІ ЗРОСТИ

Юнакові на вихід у Дорогу життя

Коли за П р а в д у

Ладен йти,

Та тільки плачеш її болем,

А з ким і як —

Не знаєш ти,

Не відаєш,

В яке йти Поле,

То, друже,

В Совісті спитай,

І в очі подивись Вкраїни-Мами

І Їй всього себе віддай,

Із Тарасом іди,

З Його синами.

Ти Тараса в собі зрости…

Нехай твоїм Він

Пройде серцем,

І думи Ним свої зроси,

І з іменем Його

Іди на герці.

Пади, як Він,

На негідь громом,

Вогнем своїм її пали,

Живи найперше

Рідним С л о в о м,

А в Колі Людськості

Здобудь хвали.

Байдужості цурайсь —

Як мору.

Небесних прагни ти Світил,

Ввесь нашому,

Вкраїнському ти Дому

Віддайсь, як Він, до решти сил.

Так, Тараса в собі зрости —

В твоєму буде Він осерді,

То станеш чистий, як з роси,

І дужчий

Од Вогню і Смерті!

Завершено 22 травня 2018 року — до роковин перепоховання

Т.Г. Шевченка на Чернечій горі.