Європейській вибір України — мрія багатьох поколінь українців. Це гасло на початку 1990-х збирало під прапори націоналістичних організацій України всіх національно орієнтованих українців. Тоді їх було не так багато. Врешті націоналізм дев’яностих у цьому гаслі переважно і полягав. Тепер цей вибір зафіксований у нашій Конституції. Тобто те, що було мрією небагатьох, набрало у Верховній Раді конституційну більшість.

Ми рухалися до цього рішення довгих 28 років, але найшвидшим цей рух став в останні п’ять років. Це попри те, що перші три президенти України намагалися маневрувати в рамках багатовекторної зовнішньої політики, а четвертий просто кинув українську самостійність до ніг Москви, за що й отримав тривалий термін ув’язнення вироком українського суду. І лише нинішній Президент Петро Порошенко переломив цю ситуацію на прямо протилежну — на безкомпромісний шлях у Європу.

У дев’яностих роках минулого століття національно свідомі українці не раз казали, що війна з Московією — це питання часу. Але думка чотирьох перших президентів України була іншою: «Братній російський народ ніколи не підніме руку на українців».

Тут відразу дві помилки. Перша: московити — це не братній народ. Українці й московити належать до двох різних європейських рас (загалом їх п’ять). Українці — це переважно динарська раса, до якої належить більшість народів Центральної Європи, включно з австрійцями і південними німцями; московити — переважно східно-балтійська раса.

Друга помилка: ніколи не нападе. За підрахунками українських істориків, остання війна з московитами — це вже двадцять друга подібна війна. У 1990-х у нас за плечима вже була двадцять одна війна. Яким мав бути рівень державного мислення очільників нашої держави, щоб зігнорувати такий багатий історичний досвід нашого народу? Такою ж була і доктрина національної безпеки України, яка за інерцією все ще вбачала певну загрозу з боку західного кордону. З такої доктрини випливала і цілком згубна для української держави практика. Три перші президенти просто не вбачали потреби у потужній українській армії, систематично скорочуючи її чисельний склад, зменшуючи рівень її професійної підготовки, розпродуючи матеріальні ресурси, згортаючи розробку нових систем озброєння, демонструючи у такий спосіб свою недалекоглядність. Ці процеси набули просто катастрофічного характеру під час каденції четвертого президента, якого український суд визнав злочинцем. Тоді всі силові відомства України очолювали громадяни Московії й наполегливо готували україн-ську армію до капітуляції під час майбутньої агресії Московії. Рішення про таку агресію у Москві тоді вже було прийняте. Залишалося лише питання вибору слушного моменту. Результат — ми зустріли військову агресію Московії фактично без боєздатної армії.

Тільки останній президент переломив цю ситуацію. Двадцять три роки армія лише руйнувалася, аж поки її практично не стало. За останні п’ять років ми знову маємо доволі сучасну армію — на тепер одну з найкращих армій Європи. Вона ще поступається за багатьма показниками агресору, але динаміка зростання її військової потуги значно перевищує російську. Недалекий той час, коли наша армія буде здатною не лише ефективно оборонятися від подальшої агресії Московії, а й активно наступати там, де вважатиме за потрібне в ім’я наших національних інтересів.

За сприяння перших двох президентів Україна знищила свій статус однієї з найбільших ядерних потуг світу в обмін, як тепер уже остаточно стало очевидним, на нічим не підкріплені гарантії своєї безпеки і територіальної цілісності. При цьому очільники нашої держави наївно вважали, що подібні гарантії з боку Московії чогось варті. Перше протверезіння настало у 2003 році, коли Московія спробувала захопити силою український острів Тузлу в Керченській протоці. Тут другий україн-ський президент виявив чоловічий характер й абсолютну безкомпромісність у відстоюванні територіальної цілісності України. Конфлікт був зупинений на українських умовах.

Московити є штучним народом: чужа назва країни, чужа історія, чужа мова, чужа державна символіка, відсутність етнічної самоназви. Угро-фінські племена Залісся об’єднала в один народ православна релігія. Після хрещення Русі у Х сторіччі почалося навернення у християнство мешканців Залісся — дикої й віддаленої від Русі території між Волгою та Окою, яка хоч і контролювалася представниками київської династії Рюриковичів з ХІ сторіччя, але ніколи не вважалася корінною землею Русі. На цій території виникли десятки монастирів, навколо яких почали утворюватися міста і села з навернених у християнство тубільців. Їх навчили орати землю й назвали «крестьянами», на відміну від решти аборигенів, які християнами ще не стали і продовжували своє традиційне життя мисливців та збирачів. Зауважимо, що на землях Русі населення навчилося орати землю ще за п’ять тисяч років до нової ери, у часи Трипільської культури. Разом з релігією прийшла і церковнослов’янська мова — насправді македонський діалект староболгарської мови. Ця мова спочатку була лише мовою завойовників-Рюриковичів, але поступово за сторіччя потому стала й мовою місцевого населення.

Це єдине, що у нас є спільного з московитами. Це єдине, що дозволяє нам і московитам називати себе сло-в’янами, тобто народами, спорідненими не ознакою крові, а лише належністю наших мов до однієї мовної групи. Але українська мова від початку була близькою до церковнослов’янської мови через спільність їх походження, а майбутнім московитам вона була лише примусово накинута церквою і правлячою верхівкою завойовників, не маючи нічого спільного з мовою місцевого населення.

Християнство у Заліссі, на відміну від Русі, відразу відіграло провідну роль у долі цих земель. Спочатку воно сприяло завоюванню цих земель, далі допомогло утвердженню на них влади князів. Нарешті, після ослаблення Русі внаслідок татаро-монгольської навали, воно освятило зворотну експансію колишньої колонії Русі на метрополію — саму Русь — і стало одним з потужних механізмів утримання тепер уже Русі в якості колонії Московії. Захопивши Русь, Московія (це її офіційна назва до 1721 року) перебрала на себе її самоназву, щоправда, у варіанті Росія (1721-й). Однак не перебрала на себе етнічну самоназву її мешканців, нинішніх українців, — «русини». Так і залишилася у них і дотепер їхня зовні-шня назва «русскіє», що завжди вказувала лише на їхню приналежність до данників Русі, але не до корінних її мешканців — русинів. Московити й донині — єдиний народ у світі, назва якого є прикметником, а не іменником.

Московське православ’я завело нас у духовну кабалу до держави Московії. Тому звільнення від колоніальної залежності для України неминуче мало б означати обов’язкове звільнення і від всевладдя Московського патріархату на нашій землі. Перші три українські президенти намагалися щось робити для створення української помісної православної церкви, але лише останньому президентові Петру Порошенку вдалося поставити останню вагому крапку в цьому процесі. Україна тепер має Томос від Вселенської патріархії. Віднині й навіки ми отримали релігійну свободу і право буди рівними серед рівних народів Європи. Такі події в історії кожного народу бувають лише один раз. До речі, у Московії Томосу нема й понині.

Другим ланцюгом, що прив’язував нас до Московії, став у ХХ сторіччі російський націонал-комунізм. Він поступово перетворився на панівну релігію на теренах колишнього Радянського Союзу, відтіснивши на другий план московське православ’я. Щоправда, зараз вони знову поступово міняються місцями. Ця ідеологія і водночас релігія становили, й досі становлять, на теренах України найбільшу загрозу українській самостійності. Лише за час каденції останнього президента і за його активного сприяння був зроблений рішучий крок у декомунізації українського суспільства. Декомунізація одночасно означає розірвання ще одних духовних пут, що пов’язують нас з метрополією. Тому сучасна боротьба Московії за «русскій мір», одночасно є боротьбою за збереження всіх зовнішніх атрибутів радянської епохи. Єдині території України, де ці символи збережені у недоторканості, — це окуповані території Донбасу і Криму. Єдина країна світу, де знову відроджується культ кривавого диктатора Сталіна, — та ж Московія. Зовні декомунізація майже завершена, але підґрунтям більшовизму завжди був російський шовінізм, тому декомунізація може стати насправді успішною лише з одночасною дерусифікацією українського суспільства.

Самостійність — це, в першу чергу, категорія духовна. Духовні самостійність і самодостатність завжди є предтечами самостійності державної. Ідеальне підтвердження цієї тези — держава Ізраїль. Можна сказати й інакше: загроза державній самостійності залишається реальною доти, доки суб’єкт цієї державності не стає самодостатньою культурною одиницею світової цивілізації.

Це розуміли всі українські президенти. Найдалі цим шляхом пішов Віктор Ющенко. За його каденції ми вперше відчули, що очільником України є українець. Лише у нього вистачило сміливості й наполегливості підняти питання геноциду українців у Радянському Союзі на рівень першочергового питання внутрішньої та зовнішньої по-літики української держави. Україна постала як самостійна держава передусім для того, щоб геноцид українців ніколи більше не постав на порядок денний як чергова реальність.

Основою духовної самодостатності нації завжди є культура в найширшому сенсі цього слова. Це — українська мова, українська книга, українська пісня, українське кіно і, нарешті, україн-ська наука — як один з головних локомотивів культури ХХІ століття. У цьому плані всі українські президенти, крім четвертого, щось робили, але реальне зрушення відбулося лише під час президентства Петра Порошенка. Ще ніколи не видавалося стільки українських книжок, ще ніколи за державної підтримки, і це в часи війни, не знімалося стільки українських фільмів, ще ніколи так часто не звучала на радіо й телебаченні українська пісня, ще ніколи державні інституції не приділяли стільки уваги ефективному функціонуванню української мови, ще ніколи українська наука не бралася за такі, справді масштабні, наукові та технологічні завдання як сьогодні.

Ми отримали у спадок від колишнього Радянського Союзу колосальний науковий, технічний і промисловий потенціал, але всі роки незалежності життя в ньому ледь жевріло і він поволі вмирав. Лише в останні роки ми взялися за розв’язання справді масштабних завдань — в авіабудуванні, ракетобудуванні, машинобудуванні, енергетиці і, я сподіваюся, взялися, без зайвої реклами, за розробку ядерних технологій усіх рівнів та призначення. А все це і є справжня, покликана потребами українського суспі-льства, розбудова української держави. Неозброєним оком видно, що очолює цей грандіозний похід за утвердження нашого достойного місця у сучасному світі наш п’ятий президент — Петро Порошенко.

Армія, мова, віра — це не данина політичній кон’юнктурі. Це логічне продовження того вибору, який зробив наш президент багато років тому. Згадайте, доволі довгий час єдиним телевізійним каналом в інформаційному полі України, який можна було назвати справді українським, був «5-й», що належав Петру Порошенку. Він зробив безкомпромісну ставку на Україну й українців ще багато років тому і по сьогодні невпинно йде цим шляхом. Він мав колосальний досвід у зовнішній політиці, і той факт, що сучасний циві-лізований світ практично одностайно на боці України, — це, значною мірою, його заслуга. Він має колосальний досвід у сфері економіки, і той факт, що попри втрати території внаслідок окупації та руйнування на ній промислового потенціалу, Україна не просто економічно вижила, але й уже кілька років поспіль стабільно й упевнено нарощує свій економічний потенціал, — теж значною мірою його заслуга.

Україна сьогодні нагадує потужний літак, що розганяється на злітно-посадковій смузі для злету. Не дати україн-ському літакові злетіти — це головне на тепер завдання Московії. Крім майже сорока зареєстрованих учасників президентських перегонів, ми маємо ще одного потужного учасника — Московію. Вона ставить у цих виборах на аферистів, клоунів, відвертих і прихованих українофобів, людей несамості-йних, нерозумних, безвідповідальних. Хто завгодно, аби не нинішній президент. Українське суспільство в черговий раз перевіряється на міцність. Не даймо себе обдурити. Україна рухається правильним курсом. Оберімо того, хто найкраще поведе корабель україн-ської нації до мети, цілком визначеної за п’ять років останньої війни: перемоги у війні, миру на умовах святості й недоторканності наших кордонів, економічного процвітання та гідного місця серед провідних націй світу. Пам’ятаймо, що під час війни ми обираємо не стільки президента, скільки Верховного головнокомандувача, якому доведеться приймати доленосні рішення військового характеру.

Слава Україні!