Грядуть вибори Президента України. Як гриби (і поганки — теж) вигулькнули на світ Божий кандидати. Й чи не кожен обіцяє ощасливити народ.

Одна гарантує зменшити ціну на газ удвічі, інший — учетверо. А той цілує корову й порпається у землі, аби сподобатися довірливим бабусям, а їх — багато. Майже безпрограшна тактика. Досвід Черновецького. Що ж, як проголосує недолуга більшість, так вона і житиме, а з нею — й розумна меншість. Демократія!

«Опоблоківець» тим же бабусям розказує, що Томос Україна отримала неправильно, бо це, мовляв, мали вирішувати віруючі, а не держава. Віруючі, зомбовані московськими попами, які в тому зомбуванні досягли багато чого. Як приклад — Ю. Бойко, який озвучив цю нісенітницю, бо українець, вільний від московського зомбування, не молов би дурниць. Мав би мовчати, бо коли дурень мовчить, то деякий час виглядає мудрим. Але наші яничари цього не розуміють, а що таке порядність — не чули і не знають. Православна церква України, слава Богу, постала, а навіяне московськими попами — з часом розвіється, як нічний туман сонячного ранку.

Ціна на газ, і не тільки, — особлива тема. В СРСР нам давали «безплатно» квартири, «безплатно» лікували, навчали, і багатьом це здавалося благом. Але ці блага не падали з неба. Державні структури роздавали їх (не всім), подаючи це як щось дармове, а насправді — і це мало хто розумів — ці блага створювалися не державою, а трудящими людьми. Від нерозуміння, звідки все й чиїм трудом здобувається, утвердився принцип: я окремо, а держава — окремо. Але безплатними на землі є лише сонце, вітер і дощ, усе інше — результат праці.

Року 1969-го наш будинок газифікували. Встановили плиту на дві конфорки, ціною 29 крб. Призначили плату за газ, здається, 16 коп. за місяць за одну людину. Мій сусіда, одинак, 15 років сплачував вартість тільки плити. Одна конфорка горіла постійно, аби не витрачатися на сірники — для прикурювання. Такий спосіб господарювання влаштовував майже всіх, за винятком тих, хто розумів абсурдність системи. Влада СРСР привчила громадян до марно-тратства, безгосподарності: горить — не моє, ллється — не моє.

Це закріпилося у підсвідомості. Ми тяжкохворі на безгосподарність, а ліки — гіркі. Лікує гіркота. Ціни на комунальні послуги нам здаються зависокими, воно так і є, але порівняймо, скільки витрачалося однією людиною газу, води, електроенергії, тепла в СРСР і скільки — сьогодні. Різниця — колосальна. Втім, ми і зараз витрачаємо всього означеного значно більше, ніж європейці. Високі ціни змушують замислюватися, як жити економно. Позитивні результати вже є. Двері в під’їздах зачиняються (а як було раніше?!), замінюються вікна, утеплюються стіни, ставляться лічильники на газ, воду, тепло. Наші труднощі використовує «п’ята колона», сіючи незадоволення серед громадян, мовляв, МВФ хоче задушити Україну. Насправді ж цивілізований світ намагається відучити нас від звички «прикурювати від газової плити».

Інвалід війни як пільгу отримував газ безкоштовно. А результат такий: на веранді приватного будинку стоїть газова плита й постійно горить велика горілка. На моє запитання «Сестро, чого в тебе даремно горить плита?» — відповідь: «Нехай горить, а я що, за нього (за газ) плачу?!». Це рівень свідомості багатьох громадян. Але ті, хто ухвалив таку постанову, про безкоштовний газ для пільговиків, були інтелектуально не вищими згаданої особи. Такими були керівники тієї держави.

Обіцянки зменшити ціну на газ в рази — це політичне шулерство. Язиками плескати — не криницю копати. Тимошенко, як і завжди, лукавить. Ціну на газ встановлює не Президент України — це не його право і не його повноваження. Бойко, Вілкул та їм подібні обіцяють мир, добробут і ще Бог зна що, маючи нас за дурнів. А той «хто кому Рабінович» є насправді «хто кому троянський кінь». Громадяни України, стережіться данайців, що приходять з дарами! Рікою ллється потік брехливих обіцянок від тих, хто обкрадає вас і рветься до влади будь-якою ціною, — не зваблюйтеся на них, бо потім дуже пошкодуєте.

Серед натовпу кандидатів на пост президента є, можливо, і той, хто здатен покласти «душу і тіло» за нашу свободу, але він затінений і не обі-цяє всіх благ для всіх і зразу. Натовп виборців, а це — «капуста головата» (Т. Шевченко), легко може висміяти мудреця, а дурноту підняти на п’єдестал. Приклад — Янукович.

Зараз Україна може розсмішити коміка, а сльози будуть потім. Бо сміх — у п’ятницю, сльози — в суботу.

Чинний Президент України — далекий від ідеалу. Він, як крислате дерево, на виду і на слуху — легко зачепитись, та і є за що, а ті, хто насправді ніщо, — гладесенькі-рівнесенькі ззовні, причесані — нема до чого й причепитися. А за що причепишся, якщо нічого конкретного не роблять, хіба що злослов’ять, оббріхуючи конкурентів?

Як він уміє красно говорить!

Які у нього займища і луки!

Вся Україна полум’ям горить —

Він і на цьому теж нагріє руки.

Ліна Костенко («Маруся Чурай»).

Не забувайте про безглуздий газовий контракт 2009 року, який привезла нам з Москви тодішня прем’єр-міністр. Той контракт виявився десятилітньою удавкою на шиї України.

Не по словах, а по ділах оцінюйте людей.

Віктор МЕДВЕДЄВ,

громадянин України.

м. Одеса.