«П’ять років тому ми не стали Одеською народною республікою», — написала на світанку 2 травня на своїй фейсбук-сторінці журналістка і громадська діячка, активна учасниця Революції Гідності Зоя Казанжи.

Так, з того страшного і визначального дня промайнуло вже п’ять років. Так, Одесі, на щастя, вистачило розуму і волі не скотитися тоді у маргінес «вєсєннєрусского победобєсія». Українська Одеса вистояла і захистила від донецько-луганського «щастя» навіть тих, хто волів жити у знищеному економічно, політично і духовно анклаві «старшого брата». На жаль, і досі ніхто з тих, хто готував нашому краю руїну, окопи й «ввічливих» «зелених» наглядачів, не покараний. Так, навіть через п’ять років деякі центральні українські(?) канали розповідали про «спалених хунтою», ні словом не згадавши про перші жертви того дня — Ігоря Іванова та Андрія Бірюкова, які полягли від куль озброєних покидьків, що стріляли у заповненому людом середмісті, заховавшись за редути тодішньої міліції.

Але Одеса своїх героїв не забула. Квіти, сумні, важкі спогади, поминальний молебень, відспіваний священиками українських церков, марш «Національного корпусу», виставка на вшанування Героїв Небесної Сотні та бійців, полеглих у війні, розв’язаній Росією проти України...

Вшанували одесити і тих, хто ніколи не повернеться додому з Куликового поля…

Християнська віра вчить нас бути милосердними і вміти прощати...

Того ж дня Моніторингова місія Організації Об’єднаних Націй з прав людини в Україні представила у прес-центрі «Паритет» інформаційну довідку «Відповідальність за вбивства та насильницькі смерті 2 травня 2014 року в Одесі».

(Детальніше — в наступному номері газети).