(ЯК ПОРА ВІДПУСТОК АКТУАЛІЗУЄ МОВНЕ ПИТАННЯ І ЯК ПОСТУПОВО «ПРИТИРАЮТЬСЯ» РЕГІОНИ)

Не знаю, наскільки ефективним буде на практиці новий «мовний» закон, але те, що він уже збурив частину суспільства — це точно. Наткнувся на цікавий допис та його активне обговорення у соцмережах і тепер з раді-стю ділюся інформацією з читачами.

Ранкова телефонна розмова:

— Ало.

— Привіт, слухай, то ти коли будеш в Тернополі?

— Не знаю... Я там ще жодного разу не був...

Пауза.

— Гм… А ти хто?

— Сергій.

— Звідки?

— З Одеси.

Пауза.

— А народився де?

— В Одесі.

— І що, говориш по-нашому?

— Так, майже завжди.

Пауза.

— Ну, я помилився номером... Ти вже зрозумів…

— Так, я зрозумів це.

— До речі, ми тут з жінкою радилися, де відпочити... Тепер усе — думаю, поїдемо в Одесу, раз там такі люди є. Якщо ти не проти, то я тебе тоді наберу: будеш на місці — зустрінемося, посидимо десь. Мене звати Василь, я з Тернополя, запиши мій номер. Та то капець, як приємно — ти мені так настрій підняв!

* * *

У мене сьогодні майже така сама розмова — чоловік був із Західної України. Поверталися з моря. Він заговорив російською, я відповіла українською. Здивувався. Особливо, коли дізнався, що живу в Одесі. Повідомив, що сам з Коломиї, але тут розмовляє російською, тому що «у вас усі так говорять». Поклявся, що відтепер буде завжди розмовляти українською, раз є такі одеситки, як я...

* * *

Чудово! Це для нього буде наука надовго. Таке запам’ятовується... Мені ця справа подобається. Я вже цього року встиг повернути до української жінку з Чернівців, чоловіка зі Львова і двох дівчат з Вінниці. Хотіли «па-русскі», та видавав акцент. Правда, не впевнений, що ці люди повірили, що я з Одеси. Чомусь, усі так дивуються! В мене є велика мрія — хочу, щоб, чуючи українську мову в Одесі, люди перестали дивуватися.

* * *

...Але поки що до україномовних одеситів ставлення, як до «білих ворон». Особливо це помітно на дитячих майданчиках. Є така категорія людей, яка після моєї відвертої відповіді на питання «откуда вы?» просто тупо перестає з тобою розмовляти. Для багатьох одеситів мова — це своєрідний маркер: «свій» — «чужий». А от сьогодні вже було навпаки: серед малих зустріли одного Остапа і двох Соломій, почули багато україн-ської, і я вже на 100% відчув, що настало літо. Тепер української побільшає… Ідеально було б у теплу пору жити в Одесі, а взимку — у Львові чи, наприклад, у тому ж Тернополі. Люблю такі міста — і не надто великі, і не так, щоб малі.

* * *

Мій батько колись оперувався у клініці Філатова. Затятий бандерівець! Але одесити вразили його своєю людяністю і привітністю.

* * *

А ми в Інституті Філатова 9—10 років тому мали протилежний досвід. Вразили таблички: «У нас говорят по-русски» в багатьох кабінетах. Моя дружина, доцент, український філолог, розповідала, що тамтешній професор до неї говорив так, ніби вона якась темна селянка й російської не розуміє.

* * *

А я по роботі спілкуюся з усією Україною. Звісно ж — українською. Лише цього тижня мені чудово надавали інформацію українською мовою болгарин з Одеси, харків’янка, мешканець Сєверодонецька, дніпрянин... І це лише ті, яких запам’ятав.

* * *

Ось, бачите, лише кілька коротеньких дописів, а оптимізму та радості — на цілий тиждень. Тому й ділюся з читачами.