Соцмережі дарують можливість активно спілкуватися людям з різних регіонів. І знаходити потрібні аргументи щодо ефективності тієї чи іншої концепції мовного відродження. Ось лише один текст, який замінює сотні мовознавчих публікацій.

Пише молодий одесит:

«Протягом двох років роботи у сфері короткотермінової оренди житла я спілкувався з людьми, що приїжджали до Одеси з найрізноманітніших куточків України і близького зарубіжжя. Більшість відгукується про наше місто з явним захопленням і не забуває додати, що хотіли б тут жити.

Раніше діалог на цю тему з «бажаючими залишитися», що приїжджали із західних областей України (з міст, які мені цікаві), відбувався приблизно такий:

— Серйозно? — питаю я. — Ти дійсно хотів би тут залишитися?

— Так, тут класно.

— Я можу забезпечити тобі таку можливість. Можу в зручний для мене період безкоштовно надати в користування житло, термін — за домовленістю, маю кілька варіантів, а натомість прошу надати мені інше, рівноцінне житло в твоєму місті.

— Ого! Круто. Треба подумати — в мене ж там справи: робота, сім’я.

— Ну то думай, я пропоную можливість порівняти уявлення і реальність.

Хтось реагував дуже позитивно, але, зрештою, ніхто так і не наважився. Коли я говорив цим «бажаючим», що тут фактично всі сфери наскрізь російськомовні, й запитував, чи не бояться вони втратити (розмити) ідентичність, наприклад, чи не мають остраху спостерігати за швидким зросійщенням власних дітей, то були й такі, кому це байдуже, але більшість відповідала, що втрата ідентичності для них неприпустима і якби вони жили в Одесі, то спілкувалися б винятково українською, гуртувалися б з однодумцями і взагалі зробили б таке… От якби ж ці рішучі й переконані, що все можна змінити, люди приїхали і зробили! Бо поки що маємо лише нічим не підкріплені слова...».

Цей коротенький допис проукраїнського одесита цінний тим, що чітко фіксує слабке уявлення українців про те, що робиться в інших регіонах. А заодно і деяку самовпевненість мешканців Західної України та багатьох їхніх однодумців з Центру: мовляв, Україна незалежна, мовний закон уже прийнятий, тому повна україномовність наших громадян — це питання найближчого десятиліття. Такі українці ладні миттєво «заклювати» співрозмовника за одну лише згадку про неминучу двомовність. І про те, що вона в Україні надовго. І що альтернативою двомовності буде, найімовірні-ше, російська одномовність, особливо в таких містах, як Одеса. Ці люди досі живуть у якомусь своєму маленькому, штучному, герметичному світі. І, звісно ж, ніколи в житті не переселяться до Харкова чи Краматорська. А якщо й переїдуть під тиском обставин, то швидко асимілюються.

Я вдячний одеситові за правду. Адже будь-який успіх починається з правдивого висвітлення проблеми.

Потім цей хлопець ще писав про те, що чув від приїжджих багато історій, нібито діти кількох переселенців з Донбасу здатні навчити російської цілий клас «западенців». Непогано знаючи Галичину, скажу, що це, скоріш за все, перебільшення. Але те, що галичани толерантніші від одеситів і нормально ставляться до російської мови — чиста правда. Чи загрожує нинішній Галичині зросійщення? Думаю — ні, не загрожує. Хіба що переїде два-три мільйони біженців з Лівобережжя. Це якщо Путін піде далі.

Але аргумент про толерантність мешканців Західної України варто широко використовувати для утворення проукраїнської «ніші» в тій же Одесі. І водночас постійно говорити про деструктивні мовні установки частини одеситів. Таких, як українка Тетяна Голик, яка пропонує свою формулу «співіснування» мов у причорноморському місті: «Если одессит, то только на русском! Одесса многонациональный город, тут все языки в почете, но главный — русский». Як можуть бути в «почьотє» мови, які публічно ніколи не звучать? Це велика загадка для нормальних людей.

От саме до їхньої свідомості й треба апелювати, відвойовуючи і створюючи в поті чола україномовну «нішу» для тих одеських українців, які хочуть зберегти мову предків. І пояснюючи адекватним одеситам, що саме так можна припинити мовні війни. А коли в місті буде хоч невеликий, але цілком стабільний український сегмент, тоді й новоприбулі з Полтави, Чернівців, Тернополя і Львова зможуть зберігати українську. Тобто відродження мови — це питання здорового глузду і зовсім нескладних технологій. Головне — цікавитися всією Україною, а не лише своїм регіоном. І ніколи не брехати самим собі.