Давно не була на так званому дні народження Одеси. Надто гамірно, не надто висококультурно. Та й дата народження нашої Причорноморської перлини аж ніяк не та, яку тут прийнято святкувати велелюдно.

Та цьогоріч якраз у ці дні приїхали на Одещину на відпочинок однокласниці. Рідко бачимося, бо вони — на Львівщині, а мене майже чверть віку тому журналістські стежки привели сюди, у південний край. «Давай, — зателефонували, — зустрінемося, тим більше, що нагода є: побачимо Одесу святкову».

Людей ввечері, якраз тривав концерт, на Дерибасівській, Приморському і Потьомкінських справді було дуже багато. Ідучи поруч, щоб щось сказати одна одній, треба було кричати. Гармидер.

Одна з однокласниць — географ за освітою — вельми здивувалася, почувши, що Одеса святкує 225-ліття: «Та як може місто-порт, розташоване на перетині таких торговельних шляхів, бути настільки молодим? Зовсім поруч — мегаполіси з тисячолітніми історіями, а Одесі — лише 225?».

Звісно, я розповіла своїм подругам про історію нашого міста і про казус з Катериною ІІ, яка, перейменувавши твердиню і порт, що тут вже віками стояли, чомусь вважається їх засновницею.

Аж раптом у нескінченному потоці людей зустрічаємо активістів з громадської організації «Одесі — 600+», які з відповідними плакатами зорганізували біля Дюка і на Думській флешмоб та провадили просвітницькі бесіди з містянами й гостями. Василь Дяченко, Світлана Завальна, Валерій Ліверінов та їхні однодумці розповідали одеситам і всім, хто хотів почути, правду про минувшину нашої багатонаціональної Південної перлини України.

Набувши нових знань про Одесу, набравшись гарних вражень від відпочинку у Курортному (бо й господарі, де зупинилися, виявилися привітними, і море чистим та лагідним) поїдуть мої однокласниці додому, на Західну Україну, де, хто бував, той знає, завжди раді гостям і з Півдня, й зі Сходу нашої великої держави.