Давно мріяв побувати в албанському селі Каракурт, що на Одещині. Насамперед тому, що воно там єдине албанське серед багатьох болгарських, молдовських, гагаузьких, українських...

А ще було певне зацікавлення історією Албанії. Адже в роки Другої світової війни албанці мужньо боролися з окупантами. Кількість партизан сягала 70 тисяч, що порівняно з УПА.

Знав і про інші паралелі. Коли помер Богдан Хмельницький, його секретар Самійло Зорко у прощальній промові так називав гетьмана: «Вождю наш улюблений, слов’янський Скандербеже...». А Скандербег (1405—1468), як відомо, був великим албанським воєначальником, грозою турків. Османи його поважали... А от під час Другої світової партизанського командира Енвера Ходжу (він був фактично «албанським Тіто») за мужність і міцну статуру підлеглі називали Тарасом — на честь нашого Тараса Бульби. Тож не так уже й мало нас об’єднує.

А ще Україна більш об’єктивна у ставленні до сербсько-албанського конфлікту в Косово. Сліпого замилування «братушками-сербами» у нас нема. Може, й це додає взаємних симпатій.

Вплинуло й те, що відомий український мандрівник Олександр Волощук, ділячись зі мною своїми балканськими враженнями, найтепліше відгукувався саме про албанців. Вони, запевняв, — найгостинніший народ цієї частини Європи.

І ще. Під час Другої світової війни албанці давали прихисток євреям. Такий ось своєрідний гірський «кодекс честі», подібний до кавказького.

Й нарешті, вплив книги Юлії Косинської та Олега Крука «Албанія. Нова любов на Середземному морі».

Отже, стимулів для поїздки вистачало...

* * *

Від Болграда кілька хвилин їзди трасою Рені —Одеса. Вийшовши на зупинці, відразу звертаю увагу, що село Каракурт розташоване в мальовничій долині пересихаючої влітку річечки Карасувлак. З тюркської це можна перекласти як «Чорний потічок». Зі східного боку села — невеликі лісосмуги. В цьому сенсі придунайським албанцям трохи пощастило, адже більшість поселень Буджаку не можуть похвалитися лісовими насадженнями.

Через деякий час я вже мав уявлення про Каракурт. Звернув увагу на україномовні назви магазинчиків: «Наталка», «Мрія», «Ласуня». Це теж свідчення певної проукраїнськості албанців, бо для більшості поселень Південної Бессарабії українські назви є, скоріше, винятком, аніж правилом. Деякі вихідці з Каракурта, що тепер живуть в Ізмаїлі, непогано володіють українською. А Лілія Фоміна, яка у школі української взагалі не вивчала, стала українським філологом, кандидатом наук! Журналіст Валерій Пейков також розмовляє українською вільно, без акценту. Взагалі, албанці — трудоголіки, що проявляється і в ставленні до мов. Чимало людей у Каракурті володіють болгарською, гагаузькою, молдовською. Ну і російською, звісно. У школі вивчають й українську.

Якщо говорити про потенційну цінність лише одного албанського села, то, переконаний, вона може бути величезною! Просто, все залежить від того, як ставитися до його особливостей. Якщо зважити, що на Закарпатті є угорські села, де люди не знають жодної іншої мови, крім своєї, угорської, то Каракурт — це своєрідний взірець, приклад для наслідування. Екскурсії б сюди возити, з людьми зустрічатися! Ну і, звичайно, необхідно все зробити, щоб воно не вимирало. Бо покинутих будівель там не бракує. Треба розвивати якесь виробництво — чи в самому селі, чи в Болграді, до якого лише сім кілометрів і є непоганий автобусний зв’язок.

Албанці, з якими я зустрічався у Буджаку, були дуже приязними і надзвичайно гостинними. Це і викладачка албанської мови Наталя Кирчева, і лідер місцевої албанської громади «Ріліндія» («Відродження») Родіон Пандар, і керівник ізмаїльської албанської громади «Обор Шиптар» («Албанське подвір’я») Ілля Русинський. Можна ще назвати художника Михайла Пейкова, який свого часу навчався у Львові. Либонь, тому у нього є чудові роботи на українську тематику. Переважно це різьба по дереву: «Тарас Шевченко», «Мені тринадцятий минало», «Леся Українка», «Олександр Довженко»...

Поясню, чому частина албанців має болгарські прізвища. Річ у тім, що предки нинішніх придунайських албанців до переселення у Буджак жили в околицях Варни. На болгарську територію вони втікали з рідної південної Албанії, рятуючись від примусової мусульманізації. Але мову не забули — ні за два століття, проведених у болгарському оточенні, ні за двісті років життя у складі (почергово) царської Росії, Румунії та України. Й лише тепер намітилася тривожна тенденція: останнім часом дедалі більше батьків починають говорити з дітьми... російською. Втім, дивуватися тут нічому — зросійщуються навіть деякі українські села Одещини. І це попри широко розтиражований міф про «насильницьку» українізацію краю. То що вже казати про єдине албанське село, де із 2700 мешканців албанців трохи більше половини?

* * *

Коли говоримо про Каракурт, то дуже показовим є досвід чеченського села Абу-Гош, що в Ізраїлі. За кількістю населення воно вдвічі більше, ніж Каракурт, і також розташовується у мальовничій долині. Щоправда, виглядає набагато заможнішим. Чеченці живуть там майже п’ять століть і практично забули рідну мову. Але тепер, після того, як у селі побудували мечеть імені Ахмата Кадирова (уряд Чечні виділив на це 6 мільйонів доларів), діти й молодь Абу-Гош почали вчити чеченську. До речі, під час війни за незалежність Ізраїлю в 1948 році мешканці Абу-Гош відмовилися воювати проти молодої армії єврейської держави. Євреї про це не забули і звідтоді постійно платять своєрідну «данину» арабізованим чеченцям — масово відвідують місцеві ресторани.

Ну, тут пряма паралель із селом Каракурт. Якщо судити з результатів виборів, то воно більше проукраїнське, аніж сусідні буджацькі поселення. Вже одне це варто цінувати. Про ставлення до української і до мов сусідів я вже казав. Щоправда, від Абу-Гош зовсім недалеко до Єрусалима, а Каракурт не те що від Києва — навіть від Одеси неблизько. На такій відстані й проблеми албанського села розгледіти непросто.

І все ж... Треба подбати про те, щоб молодь не покидала Каракурт і не денаціоналізувалася. А для цього, передусім, необхідно відкривати нові підприємства і допомогти у збереженні албанської мови. Оскільки Каракурт може стати проукраїнським місточком, перекинутим на Балкани й Адріатику, то й ставитися до нього слід як до улюбленої дитини.

НА ЗНІМКАХ: автор статті з викладачкою албанської мови Наталею Кирчевою; Валерій Пейков та Родіон Пандар; уродженець Каракурта художник Михайло Пейков із своєю роботою «Олександр Довженко».