Це вже стало традицією, коли на Покрову до Києва звідусіль поспішають патріоти. День захисника України поступово стає всенародним святом. І це зрозуміло, адже триває війна, і значна частина населення вже давно визначилася з пріоритетами. Хтось воював, хтось споряджав на фронт родичів та друзів, хтось і тепер займається волонтерством — кожен виконує якусь свою маленьку функцію.

Патріотичний марш у день Покрови — це оптимальний час для контактів. Час обміну інформацією. Час обговорення різних ідей. Це момент істини. Люди шукають у натовпі знайомі обличчя: харків’ян, львів’ян, запорожців, одеситів... Під час маршу знайомляться ті, хто до того знав один одного лише з листування на Фейсбуці. Для України це дуже важливо. Адже йдеться саме про активну частину суспільства, на якій, власне, і тримається держава.

Цього дня я зустрів у центрі Києва з десяток давніх приятелів. Навіть одного з Кропивницького, з яким не бачився років з десять.

Помітив на Майдані і Павла Гриценка — директора Інституту української мови (на знімку). Добре, що у мене з собою було кілька примірників «Чорноморки» і я ще не всі встиг роздати. Даю професорові число за 14 вересня, воно якраз із «мовними» статтями: «Рідного слова душа не відштовхує» та «Українці Одещини. Право на рідну мову». Павло Юхимович радісно вигукує: «О, знаю цю газету!.. Молодці «чорноморці», добре тримаються! І взагалі в Одесі багато справжніх патріотів!».

Ну, так, звісно. Якщо зважити, що вже перестали виходити «Донеччина», «Сіверщина», «Кримська світлиця» та багато інших регі-ональних газет, то «Чорноморські новини» цілком логічно сприймаються як останній бастіон українства на Південному Сході. І цей факт сам по собі окрилює і мешканців столиці, і приїжджих полтавчан, і житомирян, чернігівців, черкасців... Саме завдяки «Чорноморці» українство Одещини сприймається як досить цілісна спільнота. Хоча, насправді, проблем у цьому регіоні ой як багато...

Олена Блажиєва з Одещини щороку їде в Київ, щоб отримати додатковий патріотичний імпульс. Адже вона вчителька і тому добре знає про всі труднощі, пов’язані з викладанням української мови. У дітей все ще недостатньо стимулів для її вивчення. От якби чиновники та люди при владі послуговувалися винятково державною! Якби в самій Одесі українською розмовляла бодай половина населення! Але цього поки що нема. Пані Олена з болем каже: у сусі-дньому Придністров’ї українців понад 40%, а ще стільки ж молдован... Росіяни — в очевидній меншості... Але ж населення там вчать любити саме Росію! Вчать і досягають успіху. Чому ж у нас любов до України є чимось необов’язковим?

Організація «Українська дія» привертає увагу присутніх своїм плакатом: «Нас єднає рідна мова!» (на знімку). Виявляється, у столиці до їхнього гурту приєднуються ті, хто бореться з порушниками мовного законодавства. Передусім — у Києві, але й там, де бувають активісти.

Обговорюємо різні ідеї. Скажімо, свого часу, під час пляжного сезону патріотичні мешканці Ялти планували ходити по набережній, вдягнувшись в українські вишиванки. Вже й почали це робити, та 2014-й зруйнував усі плани. Активісти «Дії» розпитують: чи нема, бува, поді-бних задумів в одеситів? Це було б круто: регулярні дефіляди у вишиванках по Дерибасівській... Або на Потьомкін-ських сходах чи в Аркадії... Можна б запропонувати відпочиваючим (адже влітку десь 20%—30% люду на пляжах спілкуються українською) зразки літературної мови. Плюс — хороший настрій та море посмішок.

«Якщо одесити почнуть — ми неодмінно підтримаємо!», — запевняють київські активісти. Тож, мабуть, варто обдумати цю цікаву столичну пропозицію.

Львів — Київ — Львів.