Викладача Одеського морського університету, доктора історичних наук Миколу Михайлуцу наші читачі неодноразово бачили на сторінках газети «Одеські вісті». Однак минулого тижня з’явився серйозний привід для нового інтерв’ю з професором. Двадцять восьмого жовтня Микола Іванович відсвяткував свій шестидесятирічний ювілей. Напередодні цієї дати ми з ним зустрілись й поговорили про те, яким має бути ідеальний студент, що змінилось у підходах до вивчення історії за останні роки і чому треба критично ставитись до інформації, що знаходиться в архівах.

– Початок вашої викладацької кар’єри припав на ті часи, коли дозволили говорити про речі, які раніше замовчувались. Чи важко було працювати за цих умов?

– Коли я починав працювати в 1985 році, була якась невпевненість, хоча ти потрапляєш в той простір, який тобі був знаний. Для нас свого часу навіть старший викладач був кимось недосяжним. Ми були налякані вимогами, ідеологізацією, боялись щось сказати. Я пам’ятаю як нас картали за різні речі. Ми були студентами-істориками, говорили про якісь суспільні процеси, потребу перебудови. Наприклад, були плакати «Полям воду, врожай – народу», а ми говорили між собою: «Полили пшеницю – урожай за границю!». І це вже була крамола, як же ми можемо такі речі казати!

– Чим була особливою ваша кафедра у восьмидесятих роках минулого століття?

– Я не знаю на той час жодного університету, крім Мечникова, де на одній кафедрі було стільки професорів! У нас був технічний ВУЗ, а на гуманітарній кафедрі було дев’ять викладачів, троє з яких – доктори наук. Це теж певною мірою допомогло у наукових пошуках. Так, я вивчав патріотичні рухи на Одещині, й дізнавсь багато цікавого. Бо ми хіба на лекціях чули про діяльність Грушевського та Петлюри? А якщо й чули, то тільки в негативному сенсі. Дехто з викладачів говорив, але певними натяками, вони й самі боялись сказати щось не те.

– А сьогодні є якісь теми, про які говорити не можна?

– Зараз таких немає. Ніхто тобі не каже на яку тему ти можеш писати, а на яку – ні. Є тільки один гальмуючий інструмент – твоя совість. Якщо ти пишеш неправду, то все рівно це відкриється й плювати будуть на твою могилу, книжку не візьмуть в руки. Треба все піддавати сумнівам, перевіряти інформацію з різних джерел. Бо взяти написати історію на основі архівів партійних – буде маса брехні та перебільшень. Взяти написати історію на основі робіт ідеологічних противників СРСР – там буде те ж саме, тільки з іншого боку. Кожен мав свої принципи й погляди, треба шукати щось середнє.

– Чи вдається доносити цю інформацію студентам?

– Студент зараз йде з невисоким інтелектуальним рівнем, на жаль. Є люди, які тебе розуміють, вони добре підготовлені. В основному це ті, хто вчаться на гуманітарних факультетах, ми краще можемо порозумітися. Студенти технічних спеціальностей часто бувають слабкуваті. І така проблема йде від системи середньої освіти. Людина не навчена вчитися, не знає ким вона буде і нащо їй взагалі освіта, що дає свій негативний результат.

– Може це тому, що ці студенти – технарі не сприймають історію, а з представниками інших спеціальностей все добре?

– За всіх сказати не можу, але зазвичай це йде в тандемі. Воно обумовлено тим, що ми беремо всіх охочих, бо ВУЗи заробляють на освітніх послугах. А якби міністерство не прив’язувало кількість викладачів до кількості студентів, ми б мали інший важель на збільшення якості освіти. Хай би випуск останнього курсу був 15 чоловік, а не 115. Але випускники були б такими фахівцями, які були б підготовлені не тільки в своїй галузі, а й вирізнялись високими моральними якостями.

– Що б ви змінили в середній освіті?

– Я – випускник сільської школи, у нас було два великих класи, але після восьмого залишились далеко не всі. Більшість була відсепарована й пішла до ПТУ й технікумів. Це не значить, що вони погані люди, вони просто не тягнули далі вчитися й пішли здобувати інші необхідні спеціальності, що не вимагали глибоких знань. Я не соромлюсь сказати студентам, що сам мав з алгебри й геометрії трійки в школі, але за всіма іншими спеціальностями був відмінником. Можливо я того й став доктором історичних наук, а не кимось іншим, такі вже нахили були.

– Вам не здається, що зараз вже немає такого розподілу, як «технічні» та «гуманітарні» спеціальності?

– Звісно! Іноді людина може мати інженерну освіту, а бути таким гуманітарієм, що дай Боже! Розбиратися в різних видах мистецтва, бути філософом, але це завжди було так. Якщо людина грамотна і толкова – їй все цікаво. Вона приходить у цей світ реалізувати себе на повну. А не просто ходити до університету з надією списати на іспитах. Я завжди говорю студентам: в мене списати не можна, бо ваші оченята вас видають.

– Якими шпаргалками найчастіше користуються студенти сьогодні?

– По всякому хитрувати намагаються. На ручках пишуть, на прозорій плівці, що покладеш на стіл – не видно. Але найоригінальніша була в однієї студентки, я аж сфотографувати попросив. Коли вона вже склала іспит й простягала заліковку, щоб отримати оцінку, кофтинка на руці задерлась, а там рука повністю в історичних датах. Ну я зрозумів, що вона списувала, але вже оцінку знижувати не став, бо не пійманий – не злодій. Але на пам’ять фото зберіг, десь воно в мене є.

– І часто ловите хитрунів?

– Було в мене таке, що пишуть студенти контрольну, я сів собі позаду з журнальчиком і слідкую. Всі сидять до мене спиною і я бачу, як з правого боку під вікном хлопчина списує. Я до нього: «Ах ти така паразитська фізіономія, що ж ти списуєш, не можна так!». І головне, той хлопець цього не чує й продовжує списувати, а з іншого ряду чую: «Миколо Івановичу, я не встиг, я тільки дістав!». От так вони вдвох й погоріли, навіть той, якого я сам не помітив за списуванням.

– Яким ви бачите ідеального студента?

– Ідеальний студент для мене красивий внутрішньо, гуманістичний та патріотичний. Талановитий в своїй галузі, який прагнув в ній розвиватися, навіть чогось не знаючи, постійно би був у пошуках. Тоді в нас зміниться суспільство, можливо я цього не застану. Може ми, люди з певним статусом і віком, дещо не розуміємо молодь. Ми свого часу не розуміли батьків й зараз історія повторюється, але я намагаюсь знайти спільну мову, десь пожартувати. Але думаю, якби ідеальні студенти існували, то ми, викладачі, були б не потрібні.

Довідка «ОВ»

Микола Іванович Михайлуца — професор, доктор історичних наук, завідувач кафедри українознавства, історико-правових і мовних дисциплін Одеського національного морського університету. Майбутній вчений з’явився на світ 28 жовтня 1959 року в селі Михайлівка Саратського району Одеської області. Там же здобув повну середню у освіту в 1976 році. З 1977 по 1979 рік проходив строкову службу в Збройних силах СРСР. Протягом 1980-1985 років був студентом історичного факультету Одеського державного університету імені І.І. Мечникова. Після отримання диплома почав працювати на гуманітарних кафедрах Одеського національного морського університету. В 1990 році став кандидатом історичних наук, а в 2009 році захистив докторську дисертацію. З 1985 року опублікував 250 наукових робіт, починаючи від статей та закінчуючи навчальними посібниками й монографіями.