Холодного навечір’я 1 січня до пам’ятника Тарасові Шевченку в Одесі — сакрального місця для кожного, хто усвідомлює себе українцем в державі Україна, сходились люди, щоби віддати шану пам’яті Степану Бандері в день його народження.

Без промов, без гасел, тільки «Слава Україні! Героям слава!», «Україна — понад усе!» та «Слава нації! Смерть ворогам!». І навіть без партійних прапорів — лише з державним синьо-жовтим та бандерівським червоно-чорним. Люди спілкувалися поміж собою, фотографувалися, а наприкінці гуртом заспівали Державний гімн України.

Не боячись перебільшення, можна сказати, що вже багато років — від часу його боротьби — щоразу у цей день, 1 січня, народжуються в Україні все нові бандерівці, відроджуючись до національого життя й часом навіть не усвідомлюючи цього. Бандерівцями називає ворог українців, й назва ця — частина єдиної тріади: «мазепинці», «петлюрівці», «бандерівці». Вочевидь, їх критична маса ще не досягла необхідного рівня, до того ж, немало є чинників, які з усіх сил протистоять цьому. Переважно тут таки, в Україні.

Що може об’єднати країну? Без сумніву, лише спільна для всіх національна ідея. Для українців, властиво, громадян нашої країни — й це так само очевидно — національною ідеєю може бути лише Українська незалежна соборна самостійна держава. З думою про неї пішов проти могутньої імперії Іван Мазепа. Її відстоювали українці 100 років тому під проводом Симона Петлюри. Ворог виявився підступнішим, українці — слабшими й недостатньо чисельними. Відтак у часах, що наспіли, це ж саме відстоював Степан Бандера зі своїми однодумцями. За це ж воюють сьогодні на сході країни її мужні захисники. Майже ніщо не змінилося за ціле сторіччя: ні ідея, ні ворог.

Як не дивно, сьогодні гостріше навіть аніж сто років тому, постає проблема самоідентифікації українців, усвідомлення власної історії і наших героїв, котрі, безперечно, вплинули на її розвиток. А ще — проблема нашої духовности. Знову — мова, культура, як і сто років тому…

То хіба ж не за це боровся Степан Бандера? Людина, яка не взяла до рук зброю — озброєна тільки ідеєю. Була засуджена до кари смерти у Варшаві. А в час Другої світової війни була ув’язнена нацистами до концтабору. І якої по нинішній час бояться вороги української незалежности.

Таки ж направду: мало що змінилося від часів Степана Бандери. Як і тепер, тоді так само можна було почути застережливе: не на часі, мовляв… Або ж: світ нас не зрозуміє… Степан Бандера закликав покладатися лише на власні сили, виховувати нових патріотів, зміцнювати військо. А передовсім — дух нації.

Бандерівці добре знали, що їх — меншість. І що ворог сильніший. І все одно боролися. Бо так є в світі: треба робити своє, втілювати національну ідею, як зробили свого часу всі нині процвітаючі сильні держави. Робити — всупереч всьому. Українці мусять самі захистити себе: своїми збройними силами і силою своїх переконань, своєї віри в перемогу. Кожен на своєму місці. Найбільшою цінністю для кожного має бути незалежна держава. Як була вона для Степана Бандери найбільшою цінністю і справою всього його життя.