Чи була бодай одна родина в СРСР, фактично — в Російській імперії, яка не зазнала б горя, яка тією чи іншою мірою не стала б жертвою кремлівських деспотів?! Усім нам отруїли життя, хоча ми раділи тому, що було, бо іншого не знали… Я — також одна із жертв «щасливої, радісної» епохи від розвиненого соціалізму до недорозвиненого капіталізму.

Ми, зокрема і я, по-справжньому воювали, несли «щастя» народам Угорщини, Чехословаччини, Афганістану, Африки, «захищаючи» їх від внутрішніх і зовнішніх «ворогів», які «гнобили» ці народи. Увесь час, як і більшість українців, я ніс свій хрест з гарячою надією на те, що робимо правильно, бо так постановив ЦК…

З початком агресії Росії проти України я вирішив решту свого життя, що мені залишилося, жити по-іншому — присвятити себе боротьбі проти російської чуми, за те, щоб настав мир й Україна розвивалася самостійно. Переконаний, більшість думає, як і я, захищаючи від оскаженілого путінського режиму Україну, ми рятуємо всю Європу, а може, і все людство.

З представниками самопроголошених «ДНР» і «ЛНР», прихвоснями Путіна, не розмовляють дипломати жодної з країн, окрім Росії.

Ці людожери настільки втягнулися у війну, що вже й не відчувають запаху крові тисяч замордованих людей. Гіркіни, мотороли та іже з ними руками і зброєю російських «їхтамнєтов» лицемірно будують повітряні замки під назвою «самостійні республіки під керівництвом Кремля».

Я, людина похилого віку, підняв свій голос не для того, щоб рятувати себе, а заради того, про що справді мріяв усе життя — щоб народ український жив у незалежній державі. За все своє життя я не зробив нічого такого, за що мене можна було б осуджувати за ставлення до рідної України, хоча працював і головою сільради та колгоспу, і першим секретарем райкому партії, і головою РДА.

Пишу ж тому, що за останні місяці дуже вже накипіло від незрозумілої поведінки нашої влади — Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів… Все робиться якось тишком-нишком і провокує ворога й далі загарбувати Україну. Я, як і багато українців, нестимемо хрест страждання доти, доки у верхах, нарешті, зрозуміють, що вороття назад, до СРСР, нема, бо інакше, боюся, буде не Майдан — Майданище! Багато українців готові піти до російської Голгофи і зняти з хреста наш розп’ятий народ. Багато, знаю, підтримували й нині, в години путінської ночі та незрозумілих дій керівництва України, підтримують наших захисників.

Мені прикро, що, як виявилося, я марно чекав після виборів Президента різкого покращення в зовнішній і внутрішній полі-тиці… Більше мовчати нема сил. Таке враження, що Україна повертається назад…

Пишу ці рядки 22 січня — у День Соборності України. На жаль, поки що частина наших земель окупована. Але всі ми віримо, що раніше чи пізніше повернемо їх, що синьо-жовті стяги знову здіймуться над Сімферополем і Севастополем, Донецьком і Луганськом. Для цього мусимо бути сильними і єдиними. І ніяких поступок ворогу, і ні кроку назад від най-святішої мети — незалежної демократичної соборної України!