Ліна Костенко — унікальна й найпопулярніша поетеса сучасності. Її поезія звучить на вустах дітей і дорослих. Вона відома в Україні і далеко за кордоном. Це її називають духовним мірилом Європи.

Кожен вірш, кожен рядок мисткині несе із собою надзвичайно потужну енергію, яка пробуджує душу й свідомість.

Для Ліни Костенко література є важливим чинником духовної аури нації. Це головне дзеркало, яке дає світу невикривлену інформацію про суспільство, про розвиток народу, показує не лише сьогодення і минуле, а й майбутнє, тобто ті бажані риси, які хотілося б побачити у своїй нації, щоб змінити її на краще.

Ключовими компонентами художньої системи поетеси є Душа, Слово, Мова, які сягають образного рівня. Один із найуживаніших — образ Душі. Він часто виступає синонімом до поняття «серце». Душа — це змалювання емоційного стану, символ людяності, доброти, істини, краси, свободи:

Душа — єдина на землі держава,

Де є свобода чиста, як озон.

Слово для поетеси — це засіб, який моделює духовний світ людини. Цей образ втілює силу у боротьбі за правду, без нього не переможе істина. «В початку сотворіння світу було Слово. В початку сотворіння нації повинне бути Слово», — зазначає поетеса в статті «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала».

Для Ліни Костенко поетичне слово — це зміст життя. Ним вона служить народові. Слово для поетеси — це зброя, як і для Лесі Українки, Тараса Шевченка, Івана Франка.

Письменниця бачить нерозривність духовного розвитку нації і мови. У своїй статті «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф» вона зазначає: «У всіх народів мова — це засіб спілкування, у нас це — фактор відчуження. Не інтелектуальне надбання століть, не код порозуміння… а й досі для багатьох — це ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм».

Наскрізною темою творчості Ліни Костенко є тема гармонії. У її поезії відчувається гостре прагнення до гармоні-йності у світі, соціальному середовищі, людських взаємин. Але оскільки цього не завжди можна досягти, то постає і гостре відчуття дисгармонії. Сучасний світ, на жаль, дедалі більше відсторонюється від духовних ідеалів. Мисткиня закликає людей прокинутися від страшного сну нелюбові:

Усі усіх не люблять. Це біда.

Це чорний дим невидимого пекла.

Ми вчаділи за декілька століть.

В цій п’єсі диригує сам диявол.

Просніться, люди! Це погані сни.

Своє афористичне слово авторка втілює у катренах, які називає «летючими». Вони нагадують «драбинку», в яких вона «забуває» і про коми, і про крапки, і двокрапки. Можливо, це пояснюється тим, що в час глобальних моральних та екологічних проблем треба діяти швидше — на довгі балачки просто нема часу. Занепад, знеможення людського духу хвилює поетесу в такому катрені:

І знов те ж саме

знову за своє

І дух людський знемігся

Одкрилатів.

Христос

не знаю

може де і є

Зате в очах рябіє од Пілатів

Як зазначають дослідники ономастичного простору поезії Ліни Костенко Ю. Карпенко та М. Мельник, постать Ісуса Христа для поетеси — це першоістина.

Людина, яка вміє любити, відрізняється від інших. Вона передусім прагне внутрішньо зростати, оновлюватися, долати ізольованість власного «я», ділитися скарбами свого духу. Внутрішнє зростання насамперед пов’язане з етичним та естетичним вдосконаленням:

Віддай людині крихітку себе.

За це душа поповнюється світлом.

Актуальною у духовному світі Ліни Костенко є проблема митця і його призначення. Справжній талановитий поет, геній ніколи не буде «ширмою» для когось, не замовчить правду:

Не так страшна та річка Лета

не так цензура та гірка

як самознищення поета

брехнею власного рядка

Сама ж Ліна Костенка є взірцем правдивого митця, її вуста звикли лише до правди:

Стеля і стеля

А де ж висота?

Що за поет

Як піввіку лякався?

Звикли до правди мої вуста

Нащо їм чорне вино лукавства?

Шістнадцять років Ліну Костенку не друкували, адже її поезія була «незручною» і бунтівною, та вона продовжувала писати історію свого народу правдиво, бо каламутного слова не терпить:

Не люблю каламутного слова

Наболілою є проблема збереження історії та передання духовного спадку наступному поколінню. Надзвичайно трагічно сказані слова: «Історія лягає під бульдозери».

Трагічною постає проблема дисгармонії людини і природи. Глобальні екологічні катаклізми руйнують духовний материк:

Душа здригнеться і в астралі

Де ж те як писанка село?

В майбутнє підуть магістралі

а України наче й не було?!

Ліна Костенко бачить, що вже й природі треба «на карантин» через людську недбалість:

Струїли все

пора на карантин

і вам поля

й тобі соснова кроно

А може й зараз твориться бурштин

але про це ще людству невідомо

Відомий літературозначвець В. Панченко зазначав: «Напружено-емоційна особистість поетеси пронизує, наповнює всі її вірші. Їх не сплутаєш з творчістю будь-якого іншого поета, вони нерозривно зв’язані з глибинами життя, свідомості та підсвідомості авторки, вони глибоко індивідуальні».

Та про що б не писала поетеса, на першому місці постають проблеми морального вибору, духовного характеру.

Незважаючи на біль, смуток, вона все ж вірить у те, що людина залишиться собою, зуміє віддати іншій частинку своєї Душі, тому «чорний сон віків не збудеться».

Поезію Ліни Костенко, використовуючи її ж образ, можна назвати головним дзеркалом української нації не тільки сьогодення, а й майбутнього. Це поетеса світового рівня, лицарка гідності й честі, спадкоємиця найкращих традицій людства. Хай Бог їй дарує многії-многії літа!