Раїса Сергіївна Комашко (Манік) належить до покоління дітей війни. 35 років вона віддала роботі на освітянській ниві, працювала вчителькою математики у Вигодянській середній школі Біляївського району. Виростила трьох дітей. На жаль, син передчасно пішов із життя. Радіє спілкуванню з доньками, внуками й правнуками.

Пропонуємо вашій увазі спогади Раїси Сергіївни, які вона написала власноруч про обпалене війною дитинство.

Цікаву властивість має людська пам’ять: іноді забуваю те, що було вчора чи кілька днів тому, але пам’ятаю те, що було 70 років тому чи й навіть більше…

Війну я не пам’ятаю, бо народилася 29 липня 1941 року. Через кілька днів пішов на фронт мій батько. Пам’ятаю лишень, як він уже повернувся додому. Я його боялася і ніяк не хотіла йти до нього. А він брав мене на руки і високо підкидав над головою. Із батькової шинелі мама пошила пальто старшим сестричкам (нас було четверо, всі дівчатка)… Ми з молодшою сестрою згодом ці пальтечка доношували…

Про війну чимало нам розповідала старша сестричка, 1929 року народження… Жінки тоді працювали зранку до ночі в полі: жали серпами, в’язали снопи. Старші діти збирали колоски…

Жили ми у Харківській області, поблизу міста Лозова. Бої там йшли страшні. Під час бомбардувань нас, дітей, замикали у погребі, що колись належав пану Никонору, далеченько від села. А тулилися ми в бараках, по дві родини в одному. Мама розповідала, що старшеньку, Ліду, навчила: тільки-но пролітатиме військовий літак, бери меншеньких і біжи до тітки на хутір. Якось під час чергового бомбардування Ліда побігла на хутір з сестричкою, а про мене забула. Коли ж повернулася додому — наш барак зруйнований, пічка розкололася навпіл, а біля пічки знайшла мене, живу, здорову…

Щоб годувати мене грудьми, Ліда носили мене, замотану в ковдру, в поле, де мама працювала. Якось прийшла, розгорнула ковдру, а там мене нема — загубила дитину на дорозі… Знову знайшли живою!

Пам’ятаю, як німці корову забирали. Старші діти кричали, плакали, а мене мама щипала, щоб я теж заплакала. Забрали нашу годувальницю, залишилися ми без молока.

…Добре пам’ятаю голод 1947 року. Ми збирали гриби, а росли вони найрясніше у тих місцях, де проливалася кров… Мама смажила оладки з кропиви, ми їли паслін, молочай. Гілочки молодого клена спочатку терли в долоньках, щоб вийшла гіркота. А ще дуже смачними були козелики — листочки, як у часнику, і жовта квітка посередині. Ловили ховрахів і здавали заготівельникам їх шкірки по 5—7 копійок. Ллєш водичку в нірку, поки він, бідолага, голову не висуне звідти. Тоді треба було швидко за шию його спіймати…

Батькам у колгоспі давали макуху, таке тверде коло пресованих відходів після того, як вичавили олію. Ми замочували шматочки і їли… Вижили…

Грубки у школі палили соломою. Приходимо взимку, знімаємо бурки, сушимо біля грубки і заодно чорнильниці розморожуємо, вчимося…

Пам’ятаю свою найпершу особисту сукню, бо раніше все доношувала за сестрами. Аж у восьмому класі мама пошила мені сукню з крепжоржету, зелену в квіточки. А взуття нам шив батько. Забивав дерев’яні гвіздочки у підошву, наспівуючи фронтових пісень. Досі шкодую, що так мало розпитувала його про війну... Бо вже у 17 років вступила до Слов’янського педагогічного інституту, згодом потрапила на Одещину, вийшла тут заміж…

Промайнуло життя у роботі. Тепер — на заслуженому відпочинку. Шестеро чудових онуків, двоє правнуків… Так і живемо ми, діти війни, старішаємо, але радіємо сонечку і новому поколінню, яке зараз таке розумне й цікаве…