Заборонити «у будь-який спосіб і на будь-якій території» видання і розповсюдження — з такою вимогою звернувся до суду народний депутат від «Опозиційної платформи — За життя» Віктор Медведчук. Йдеться про книгу «Справа Василя Стуса» з підзаголовком «Збірка документів з архіву КДБ УРСР», яку уклав журналіст та історик Вахтанг Кіпіані.

Минулої п’ятниці, 10 липня, біля будинку Дарницького районного суду м. Києва, де роз-глядається позовна заява нар-депа, на підтримку автора видання зібрались активісти, числом понад сотню небайдужих киян.

Водночас такі ж акції відбулися й в інших містах, зокрема у Львові, а також в Одесі, де, як відомо, нині багато соціально активної молоді. Неподалік від пам’ятника Тарасові Шевченку — а це сакральне для кожного українського патріота місце — небайдужі люди розгорнули синьо-жовтий Державний прапор. Адже саме такої України — незалежної, з вільними, не млявими душею, активними громадянами — прагнув Василь Стус, такою бачив у своїх мріях і в таку вірив. І зовсім не випадково саме він ще 4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» закликав підвестися усіх, хто виступає проти арештів інтелігенції, і попередив про відновлення сталінізму. Сьогодні, до слова сказати, такі попередження є вельми актуальними.

Молоді люди декламували вірші поета, зачитували уривки з «підсудної» книги, говорили про його наукову та громадську правозахисну діяльність. Про те, як історія Стуса пройшла через її душу й серце, розповіла Алла Диба, наукова співробітниця відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

— Такі книги надзвичайно важливі, бо це — документалістика. Нам усім, в різних куточках України, треба працювати, щоб правда про нашу історію, про таких людей ставала надбанням усього суспільства… Тривалий час поряд зі мною працювала Михайлина Коцюбинська (цитата з книги: «Насправді боронили Василя дві сміливі жінки — Михайлина Коцюбинська та Світлана Кириченко… — Авт.). Від неї ми багато дізнались і про правозахисний рух, і про Стуса… Ще хочу сказати, що мій дядько, священник Микола Радуцький, настоятель Володимирського собору і син розстріляного священника, відспівував Стуса, Литвина , Тихого… На їхніх могилах поставили козацькі хрести, автором яких був мій товариш. Невдовзі якісь нелюди спалили ті хрести…

Того дня суд у Києві не дійшов до прийняття якоїсь ухвали. Наступне засідання має відбутися за місяць — 14 серпня, традиці-йно — у п’ятницю.

Вимоги позовної заяви висуваються як до автора, так і до видавництва Vivat і друкарні «Юнісофт». Як би там не було, але йдеться, фактично, про книгу обсягом 688 сторінок, яка вповідає про трагічний фінал життя одного з найвизначніших наших поетів ХХ століття. Людину, яка показала всім нам приклад особистої мужности, не прогнулася перед своїми суддями, перед катами свого народу — в епоху, коли з людей робили бездумних виконавців волі партії.

Йдеться, насамперед, про Книгу як найцінніший вияв духовності — про книгу, яка в новочассі нашому втрачає своє першорядне значення у формуванні особистості. Натомість її заступає олігархічне телебачення з його примітивною розважальністю, з маніпулюванням суспільною свідомістю.

Сьогодні не дивина почути про закриття бібліотеки, як-от, скажімо, у Великій Михайлівці, й навіть побачити шокуюче відео про те, як у Білгород-Дністровському районі книги вивозять самоскидом. Це лише ті факти, про які стало відомо широкій громадськості.

Тож чи випадково «Справа Василя Стуса» стала справою Вахтанга Кіпіані? В лапках чи без них, але, здається, по суті.