Лист-роздум до редактора газети «Чорноморські новини», написаний удосві-та 16 липня 2020 року, в переддень, коли у Верховній Раді мали розглядати (але на якийсь час передумали) маніпулятивний проєкт закону якогось «слуги народу» про існування української мови… в Україні.

Шановний Іване Володимировичу!

Звертаюся до вас з цим відкритим листом не лише тому, що вважаю вас носієм совісті і честі української журналістики, але й з думкою про те, що мого листа прочитають українською мовою громадяни та мешканці, зокрема й учителі та бібліотекарі (бо і мою творчість вивчають у школах Одещини), яким болить те, що болить мені й кожному гідному нащадку нашого славного українського роду.

Нещодавно я йшов по Чубаївці, на Сьомій станції Фонтанської дороги, де маю честь мешкати, і був обурено здивований, що на базарчику молоді люди крикливо спілкувалися багатоповерховими російськомовними матюками. Я мав право звернутися до матюкальщиків, щоб вони приглушили свої словесно брудні емоції, тим паче, що серед них був і син учительки, продавець овочів з приміського села, яка мене знає і завжди зі мною при зустрічі чемно вітається.

На моє зауваження-прохання не матюкатися я почув від сина вчительки: «А я ж не письменник!».

— А що заважає? Аркуш паперу, олівець — і вперед!..

На цьому можна було б і покласти крапку, але один із матюкальщиків з кола сина вчительки пробасив: «Іди ти… і читай свого Шевченка!». Так мені було привселюдно оголошено.

Я не брався пояснювати матюкальщикові з Чубаївки, що в молодості я написав драматичну поему «Поет і тьма» — про перебування нашого Великого Кобзаря в експедиції на Кос-Аралі…

Але сьогодні не про Тараса Григоровича я хочу вам, Іване Володимировичу, і читачам розповісти, а про геніальну російську поетесу Марину Іванівну Цвєтаєву.

З російської поезії мені відомо багато чого, бо я закінчив у Москві Літературний інститут, що на Тверському бульварі, і знаю з Маяковського «Я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин». Або із Сергія Єсеніна, якого я переписував у бібліотеці імені Горького в студент-ського блокнотика (він є в моєму архіві):

На кой мне черт,

Что я поэт!..

И без меня в достатке дряни.

Пускай я сдохну,

Только...

Нет,

Не ставьте памятник в Рязани!

Це — із забороненого радянською владою Сергія Єсеніна.

А от про Марину Цвєтаєву в моєму студентському блокнотику нічого нема, хоч я мав змогу читати заборонену поетесу в публічній бібліотеці імені Леніна в Москві. Бував у місцях, пов’язаних з Мариною Цвєтаєвою: і в калузькій Тарусі, де вона жила, неподалік від Костянтина Паустовського, і в Набережних Човнах, де вона повісилася в лісі, і в Празі, де вона до глибини душі відчула біль Чехії, про що й написала у Парижі.

Ні вчителі, ні школярі в Україні про це не знали, бо існувала заборона на поезію навіть росі-йською мовою, зокрема тих же Сергія Єсеніна, Марини Цвєтаєвої та багатьох інших російських поетів. Я вже не кажу про українську поезію. Як от про Володимира Сосюру з його «Любіть Україну»…

…На моєму захисті диплома у Літінституті (а, до слова, захистився я з відзнакою) членами державної комісії було кілька поетів, «хороших і різних», які слухали мій виступ українською мовою. І було це в самій «білокам’яній столиці столиць»! На запитання члена комісії, російського віршописця Ковальова, чи люблю я російських поетів, крім Володимира Маяковського, я не міг назвати ні Єсеніна, ні (особливо) Цвєтаєвої, ні уродженки Одеси Ахматової. Бо вже мав досвід.

То був досвід абітурієнта. На вступному іспиті з фізики (а вступав я до Одеського політехнічного інституту в 1950 році) в екзаменаційному білеті мені «попався» Архімед! Той екзамен з фізики у 102-й аудиторії приймав якийсь доцент Маляров. І я, знаючи напам’ять закон Архімеда, як і свої поезії, впевнено процитував: «На тіло, занурене в рідину, діє виштовхувальна сила (пишу по пам’я-ті), яка дорівнює вазі витісненої рідини».

— А это что такое? — запитав екзаменатор.

Я по-юнацьки відрізав:

— От бачите, Архімед знав, а ви не знаєте…

І доц. Маляров на моєму екзаменаційному листочку чорним по білому вималював двійку!

Та все ж таки завдяки іншому доцентові з хімії у виші, де викладав і батько Святослава Караванського, я, україномовний хлопчисько, таки став студентом і пишаюся дипломом інженера хіміка-технолога. Так, уже інша комісія скерувала мене на роботу аж в Казахстан, на хімкомбінат на станції Алга («вперед» — по-нашому). Там були у вигнанні чеченці, інгуші та представники багатьох інших національностей. Але це — трохи інша історія…

Ось чому, Іване Володимировичу, я хотів би, щоб сьогодні, коли ведеться черговий нахабний наступ на нашу мову, на нашу свободу, ви опублікували в нашій «Чорноморці» дві поезії Марини Цвєтаєвої з циклу «Стихи к Чехии» — «Сентябрь» та «Один офицер». Ці рядки про фашистську окупацію чеських Судет, написані поетесою-вигнанкою в Парижі, який уже трохи більше як за рік і сам був окупований гітлерівцями, викликають болючі роздуми-парале-лі про анексію нашого Криму і війну на Донбасі.

Чи знають про це так звані «слуги народу» або ті ж таки малороси — мешканці України?

А мали б знати! Якби знали-пам’ятали, може б, не повторилося.

З повагою —

Станіслав СТРИЖЕНЮК,

лауреат премії ім. К. Паустовського

та першої Всеукраїнської премії «Золоте перо» за рукопис драматичної козацької думи «Судний день»,

на видання якої у нинішніх чиновників не знайшлося коштів.

16.07.2020 року. м. Одеса, Чубаївка.