Наші недруги найбільше експлуатують тезу про те, що ми, українці, різні, не єдині, а відтак нагнітають міжнаці-ональну ворожнечу, яка ніколи не вела до порозуміння поміж людьми, до поліпшення їхнього добробуту.

На цю тему я поспілкувався з уславленим багаторічним досвідом керівником, головою Лиманської районної ради ветеранів, Почесним ветераном України Миколою Івановичем ГАВРИЛЕНКОМ.

— Шановний Миколо Івановичу, хотів би почути вашу думку щодо цього архіважливого сегменту життя країни.

— Усі ми повинні розуміти, що ми 350 років не мали власної держави. Кожна метрополія відбирала у нас територію, мову, церкву, пам’ять, культуру, народні традиції і, звичайно ж, втручалася в міжнаціональні стосунки між людьми. Тому і в наші дні з вуст недоброзичливців можна почути різноманітні висловлювання, що в Україні існує чимало помітних національних особливостей між регіонами, населенням, яке мешкає на різних територіях. І що саме це нібито призводить до різних непорозумінь, навіть, певною мірою, спричинило воєн-ний конфлікт на сході країни.

Зрозуміло, що 29 років спільного життя в незалежній країні — це занадто мало для того, аби стерти, на мою думку, штучно створені відмінності між окремими регіонами в Україні, так би мовити, вжитися в єдину національну ідею. Відмінності, певна річ, є, але помітних розбіжностей у нас нема. Їх створюють окремі полі-тики в своїх інтересах.

Скажімо, у нас, на Лиманщині, мешкають представники різних національностей, різного віку, в тому числі майже 15 тисяч осіб поважного, але всі вони, навіть у нинішні непрості часи, живуть у мирі та злагоді.

Я переконаний у тому, що робота відповідних державних структур щодо єдності української нації, територіальної цілісності країни є зараз головним питанням порядку денного. Монолітність нації завжди була і сьогодні є запорукою нашого руху вперед. І тут важливо па-м’ятати слова відомого україн-ського політика В’ячеслава Чорновола: «Україна розпочинається з тебе». Тобто кожен з нас має про неї дбати, захищати її від різного роду ворожих зазіхань.

— У цьому ключі дуже болючим є мовне питання…

— Нас багато, і найближчим часом, а може, й ніколи, ми не думатимемо однаково. Але зближувати позиції співвітчизників — це місія політиків.

Потрібно визнати, що частина нашого суспільства не сприймає українську мову як свою, рідну. І це реальність — з нею треба миритися. Скажімо, для жителів деяких населених пунктів Донбасу, скоріш за все, нема мотиву вчити українську й розмовляти нею. Мабуть, і для частини старшого покоління таких мотивів ми вже не створимо. І не треба комусь докоряти, що він розмовляє не державною, а іншою мовою. Це плата нашого перехідного періоду. Зараз держава повинна робити все від неї залежне, аби кожен громадянин, який проживає на її території, хотів спілкуватися українською мовою. Нам потрібно запастися великим терпінням у реалізації такої державної політики, яка спонукала б російськомовних співвітчизників до вивчення української мови.

— Які ваші пропозиції щодо розв’язання порушеної проблеми?

— На мій погляд, одним зі шляхів її подолання може стати створення і втілення у життя всебічно виваженої програми національної єдності, яка задовольняла б різні регіони України. Це насамперед сприятиме територіальній цілісності, стабі-льності нації, повноцінному вирішенню всіх інших важливих питань життєдіяльності держави. В національній єдності — наша сила. Тільки об’єднавшись, ми створимо Україну сильною державою, яку поважатимуть і з якою рахуватимуться як ближні сусіди, так і партнери далекого зарубіжжя.

— Дякую за відверті та змістовні відповіді.

Лиманський район.