ИА «Контекст Причерноморье»
логин:
пароль:
Последнее видео
Прес-конференція «Нові терміни проведення зовнішнього незалежного оцінювання у 2020 році»
Инфографика
Курсы валют. Доллар США. Покупка:




ВІРА І ДОВІРА
29.08.2020 / Газета: Чорноморські новини / № 67(22185) / Тираж: 8525

Якщо поглянути на цифри, то можна сказати, що чи не найуспішнішим починанням епохи Незалежності стала релігія. Якщо подивитися на неї як на ринок духовних послуг, ми побачимо просто колосальне зростання цього сегмента, підкріплене колосальною ж конкуренцією.

Принаймні кількісні показники змушують говорити про справжній вибух релігійності, пристрасний духовний пошук, куди з головою занурилася країна в момент, коли звичні і, як здавалося, майже непорушні духовно-ідеологічні орієнтири несподівано впали.

Власне, ривок почався ще в пізньому СРСР — для церкви переломним став не час розпаду «великої країни», а святкування 1000-ліття Хрещення Русі. «Ранній Горбачов» бряжчав звичною антирелігійною риторикою і дотримувався традиції войовничого атеїзму. Але вже після 1986 року ситуація різко змінилася. Була це криза довіри до правлячої партії, що уразила суспільство після Чорнобильської катастрофи? Чи справа полягала в тому, що україн-ське церковне зарубіжжя — особливо Українська греко-католицька церква в екзилі — готувалося пишно відзначити в 1988-у 1000-літній ювілей Хрещення Русі, а поступатися «своєю» історією Москва аж ніяк не бажала?

Хай там як, але з 1987-го офі-ційне ставлення до релігії в СРСР починає змінюватися, а в 1988-у «день народження РПЦ

— саме так було подано публі-ці ювілей хрещення Русі — від-святкували на державному рівні.

Далі був вибух — публіка, яка розчарувалася в комуністичній утопії, з головою занурилася в духовний пошук. У середині 1980-х в Україні офіційно діяло близько 5500 релігійних організацій: 4000 православних, до 1100 протестантських (баптистів, євангельських християн адвентистів, п’ятидесятників), приблизно 100 римо-католицьких, 80 реформаторських та 14 іудейських. Поза офіційною статистикою, втім, залишалися незареєстровані, зазвичай нелегальні, громади, зокрема заборонені в СРСР греко-католики та Свідки Єгови. Але на момент Незалежності Україна прийшла вже із 12962 релігійними органі-заціями та 42 релігійними об’є-днаннями. Кількість громад за якийсь рік-два більш ніж подвоїлася.

Ще одне подвоєння сталося за наступних десять років: на 2003-й в Україні діяло вже 27436 релігійних організацій, які належали 120 релігійним об’єднанням. Нині ж зареєстровано понад 36 тисяч релігійних організацій.

Різні, але мирні

Зміни були не тільки кількісні, а й якісні. І про небувале розмаїття форм духовного життя варто сказати окремо.

Наприкінці 1980-х, коли Незалежність уже витала в повітрі, Україні (зважаючи на її складну етнічну й конфесійну структуру, загнані під спуд релігійні конфлікти, які до того ж легко полі-тизувалися) провіщали величезні релігійні потрясіння — аж до масштабних релігійних воєн. Особливо з урахуванням того, що вона у стислі терміни з атеїстичної країни, фактично стерильної в питаннях віри, перетворилася на країну з насиченим і досить розмаїтим релігійним життям. На початку 1990-х у нас діяли найрізноманітніші релігії — від російського православ’я до Білого Братерства й РУНВіри.

Потрясіння, звісно, були, й чимало. Це і переділ церковного майна, і підозрілість та хейтерство стосовно нетрадиційних релігій, і ліквідація Білого Братерства тощо. Але не тільки війни — навіть системної глибокої кризи вдалося уникнути. «Духовні 1990-ті» минулися для країни відносно м’яко, і вже під кінець тисячоліття у цій сфері запанувала система динамічної рівноваги, яка, попри всілякі потрясіння, працює досі.

Одним із найважливіших відкриттів українського духовного відродження стала популярність протестантизму в найрізноманітніших його формах. Особливо в містах. Особливо у великих. У 1990-х традиційні церкви у великих промислових центрах раз у раз програвали битви за душі експансивним протестантам з їхніми демократичними форматами богослужінь, «зрозумілими» молитвами та просто душевною общинністю.

Так, усупереч загальному галасу, що на українському Сході «традиційно» домінує УПЦ Московського патріархату (що гармонійно вкладається в загальну «проросійську» картину регіону), по-перше, індустріальний, урбанізований Донбас вирізнявся чи не найбільшим релігійним розмаїттям, по-друге, в цьому регіоні протестантизм не поступався православ’ю. На загальній релігійній мапі питома вага парафій УПЦ МП у Донецькій (як і в Запорізькій) області не перевищує 40% (до початку війни). Питома ж вага протестантських парафій у Донецькій області — понад 40%, а в Запорізькій (як і в Києві) — протестантських парафій і парафій УПЦ МП приблизно порівну.

У роки Незалежності пережили своє релігійне відродження ще дві світові релігії — іудаїзм та іслам.

Єврейська громада України — одна з найчисленніших у Європі, і це друга за чисельністю (після російської) етнічна меншина в Україні. Якщо на час проголошення Незалежності в Україні офіційно діяло 14 іудейських громад, то на 2003-й їх стало вже 261, а 2019-го — 287. Крім того, у країні діє більше сотні єврейських культурних центрів.

Гіршими були стартові умови мусульман. Після депортації кримських татар Україна, очевидно, стала в СРСР «територією без ісламу».

Попри те, що в УРСР мусульмани, звісно, були, їхніх релігійних організацій тут не реєстрували — на відміну від інших союзних республік. Перші громади утворювалися в місцях компактного проживання волзьких татар, а також у Криму — з поверненням татар на Батьківщину — в 1990—1991 роках. У 1992-у їх налічувалося 31, а на 1998-й було вже 260. Зараз діє 265 мусульманських громад, переважно об’єднаних у духовні управління та духовні центри.

За плодами пізнаєте їх

Україну звикли вважати православною країною. Справді, віруючими себе вважають зазвичай більше половини українців ХХI століття — від 58 до 76% у різні роки. Сплеск релігійності зазвичай припадає на кризові моменти. Останній, наприклад, стався 2014-го — в рік Революції Гідності та початку війни, коли кількість віруючих зросла до 76%. А ось стагнація релігійності збігається із суспільно-політичною ситуацією. Останню «яму» ми проходимо саме зараз, із 66% віруючих. Менше було тільки на початку 2000-х, у часи «другого Кучми» — 57%.

Однак при трохи глибшому ознайомленні з українською релігійністю виявляється, що ми не такі вже й віруючі. Згідно з дослідженням Pew Research Center, проведеним 2018 року, Україна посідає 11-те місце серед 34 країн Європи за рівнем релігійності. Це більше, ніж в абсолютній більшості країн Західної Європи, але на тлі віруючої частини Європи — Центральної та Східної — ми ближчі до кінця списку, поступаючись Греції, Румунії та майже всім балканським країнам.

«За плодами (а не за словами) пізнаєте їх». З діями стосовно релігії в нас так само скромно, як і в багатьох інших сферах життя. Згідно з дослідженням Pew, лише 29% українських віруючих практикують щоденну молитву, 35% відвідують церкву бодай раз на місяць, 22% стверджують, що віра — важлива частина їхнього життя. Ці показники — співвідношення практики й визнання себе «віруючим» — не особливо змінюються впродовж багатьох років спостережень: наша віра умоглядна й мало впливає на наш спосіб життя та дій.

Але, хоч нема приводу говорити про якесь помітне зростання — тільки про коливання — релігійності за останні два десятиліття, кількість релігійних організацій продовжує рік у рік зростати.

Культура поступається культу

В Україні — стихійно, очевидно, — сформувалася традиція порівнювати кількість церков і шкіл. У цієї традиції є цілком раціональні підстави: ще на початку минулого століття церква відігравала велику соціально-просвітницьку роль у суспільстві. Учитель—лікар—священник — звичайна трійця «сільської інтелігенції», а наявність у селі церкви і школи, чи то світської, чи то церковнопарафіяльної, була питанням самоповаги громади.

Порівняємо й ми. Із 1991 року кількість шкіл скоротилася приблизно на п’ять тисяч — із майже 22 тисяч до близько 17 тисяч шкіл (на 2017-й). І все ж їх багато: згідно з даними Міністерства освіти та аналітиків CEDOS, а також невблаганним демографічним показником, кількість учнів за цей час зменшилася приблизно на три мільйони.

Натомість мережа релігійних громад демонструє прямо протилежну тенденцію — вона зростає. І зовсім не бентежиться «малокомплектністю» парафій. На початок 2020 року в Україні діяло 36796 релігійних організацій. Тобто вдвічі більше, ніж шкіл. На 2017-й у володінні або користуванні релігійних громад перебувало 29208 будівель. Нема нічого дивного в тому, що, проїжджаючи через наші населені пункти, ви швидше зустрінете церкву, ніж школу.

Зменшується не тільки мережа шкіл, а й мережа інших «інтелігентних» закладів — клубів і будинків культури, музичних шкіл та бібліотек. У багатьох селах і на міських масивах з усього багатства вибору для змістовного проведення вільного часу залишилися тільки церкви. Культура остаточно поступилася культу.

За цими сухими цифрами стоїть цікава соціальна картина. Зі зменшенням мережі шкіл та інших державних установ, які працювали з умами й душами населення, послаблюється і вплив держави на ці уми та душі. Держава все менш глибоко проникає в товщу громадського життя. До добра це чи до лиха?

Зате, якщо судити з цифр, релігійні організації, навпаки, пронизують та обплітають своєю мережею суспільство дедалі глибше й щільніше. Їхня сукупна мережа вже більша, ніж мережа будь-якої іншої структури — просвітницької чи культурної. Та й кількість семінарій у країні (близько 70) майже не поступається кількості педагогічних коледжів.

Річ для себе?

«Довіра до церкви» — рядок, який кочує з одного соцопитування в інше. Цей показник відносно стабільний і мало змінюється рік у рік: від 60 до 70% опитаних, незалежно від релігійності та конфесійної приналежності, «довіряють церкві». Змінюються обставини: інколи церкві довіряють «найбільше» (більше, ніж політикам, ЗМІ, правоохоронним органам тощо), а інколи її «випереджають» інші лідери довіри — армія і/або волонтери.

Але якщо стосовно політиків або армії можна зрозуміти, що мається на увазі під «довірою», то з церквою це не так і легко. У чому саме їй «довіряють»? Як регулярно впродовж двох десятків років відзначає Центр Разумкова, є різниця — інколи доволі велика — між «довірою до церкви» (торік, наприклад, вона становила 60,6%) і визнанням за церквою морального авторитету (43,2% того ж року). Цікаво, що саме «довіряють церкві» ті 17,4%, які не визнають за нею морального авторитету? Ключі від машини?

«Довіра до церкви» і навіть її «моральний авторитет» — це ефемерна субстанція. Віра в те, що в церкви є якийсь потенціал позитивного впливу на життя суспільства, поки що так і не розкритий повною мірою. Тобто церква не використовує цього потенціалу довіри, не конвертує його у віру. Церква, хоч би що вона декларувала (і хоч би що, зі свого боку, декларували вічно потенційні парафіяни), залишається відгородженою від суспільства напівпрозорою стіною. Залишається «річчю в собі». Або навіть «річчю для себе».

Судіть самі. Релігійні організації нині володіють 530 різноманітними ЗМІ — друкованими, аудіовізуальними й електронними. Однак абсолютна більшість українців, зокрема й ті, що належать до котроїсь релігійної організації, черпають інформацію із суто світських видань. Бо абсолютна більшість релігійних ЗМІ — парафіяльні багатотиражки, які навряд чи зацікавлять навіть одновірців із сусідньої єпархії, то що вже казати про «зовнішні». З усієї маси церковних ЗМІ лише одиниці намагаються бути майданчиком, на якому ті, хто в церкві, й ті, хто поки що поза її стінами, можуть отримати уявлення про релігійний погляд на ті чи інші суспільні, політичні або культурні події.

ЗМІ — це лакмус відкритості й довіри. Те, що в християнській Україні так і не сформувалася ніша масових світських християнських медіа, свідчить, що між церквою й суспільством так і не сформувалася взаємна довіра. Церква не готова вийти на широкий медіаринок із меседжем ширшим, ніж недільна проповідь. Церква й медіа існують у двох паралельних реальностях і дуже нервують, коли доводиться перетинатися.

Новий крій церковної карти

Томос про автокефалію україн-ської церкви приніс дві новини. Першу зафіксували одночасно Центральна виборча комісія України і центр Pew: українців, як не дивно, не дуже схвилювало перетинання національного та церковного питань. Навіть якщо вам так здавалося — через «томосну лихоманку» у ЗМІ й соцмережах. Петро Порошенко, який вийшов на вибори під прапором національної церкви, програв їх.

Якби він поцікавився результатами дослідження Центру Pew, може, скоригував би свою програму. Власне, з трьох мішеней — армія, віра, мова — він промахнувся зразу по двох. Як з’ясували дослідники Pew, лише 62% українців вважають володіння рідною мовою важливим чинником національної ідентичності. У всій Європі більшу байдужість до рідної мови продемонстрували тільки білоруси. І тільки 51% (проти 45%) українців вважають релігію важливим фактором національної ідентичності. Порівняно з іншими країнами Східної Європи, це зовсім небагато.

Друга цікава новина: на конфесійній карті України після Томосу мало що змінилося. Попри прогнози, поява ПЦУ не дуже вплинула на статистику. Інакше кажучи, «обвал переходів» не стався. Загалом перейшло близько 550 парафій, але, як рапортує УПЦ МП, вони цих переходів «не визнають».

Це можна пояснити двояко. По-перше, як уже зазначалося вище, тільки половина українських громадян надає значення національній приналежності церкви. По-друге, УПЦ МП вклала величезні сили у збереження своєї структури. Це стало її завданням номер один — за кожен храм у кожному селі вона дає справжній бій і на місцевості, і в суді.

Є, втім, і «по-третє». У ПЦУ поки що не відбулися ті якісні зміни церковного життя та способу дій, яких чекали люди. Якість могла б перейти в кількість — залучити з МП тих, хто давно очікує реформ церкви. Але глибоких реформ нема наразі і в ПЦУ.

Джерело: https://zn.ua.

Автор: Катерина ЩОТКІНА
Поиск:
расширенный

Артём Филипенко
ЦВЕТ ПОБЕДЫ — ЖЕЛТЫЙ
На президентских выборах в Молдове побеждает проевропейский кандидат.

«Відгомін лихоліття: нестихаючий біль голодоморів»
До Дня пам’яті жертв голодоморів в Україні

Последние мониторинги:
00:00 26.11.2020 / Вечерняя Одесса
00:00 26.11.2020 / Вечерняя Одесса
00:00 26.11.2020 / Вечерняя Одесса
00:00 26.11.2020 / Вечерняя Одесса
00:00 26.11.2020 / Вечерняя Одесса


© 2005—2020 Информационное агентство «Контекст-Причерноморье» New
Свидетельство Госкомитета информационной политики, телевидения и радиовещания Украины №119 от 7.12.2004 г.
Использование любых материалов сайта возможно только со ссылкой на информационное агентство «Контекст-Причерноморье»
© 2005—2020 S&A design team / 0.046