16 січня набула чинності стаття 30 «мовного закону» про перехід сфери обслуговування на державну українську мову. А відтак у російських та проросійських пропагандистів того дня була не чудова сніжна та сонячна субота, а важкий робочий день, коли вчергове потрібно очорнювати Українську державу.

Про те, як саме мова сприяє відтворенню культури російськомовними громадянами, що проживають на території зарубіжних країн, російські соціологи визнають таке:

«... Выяснилось, что титульное население каждой из 4 рассматриваемых стран отличается от россиян сильнее, чем русскоязычные, живущие в этих странах. В Эстонии титульное население отличается от россиян по 9 ценностям, а русскоязычное – по одной, то есть соотношение 9:1, в Израиле это соотношение 9:5, в Украине – 9:5, в Латвии – 8:7.

То есть русский язык определенно играет важную роль в формировании и закреплении ценностей, и связано это может быть с недавней историей. После распада СССР прошло немало времени, но до сих пор у живущих за пределами России русскоязычных людей не сложилось сильной идентификации с титульными народами и государствами. Выросли поколения, во многом воспроизводящие российскую (советскую) культуру».

Хоча джерело містить недостатньо інформації про збір даних, однак це гарна ілюстрація самими росіянами мети гуманітарної експансії, яку здійснювала і здійснює їхня держава.

Безумовно, дуже спрощеним було б судження, що на світогляд впливає лише мова. В усіх країнах ситуація різна, зокрема й у нас, в Україні, де велика кількість російськомовних є етнічними українцями, що сприяє їх вплетеності у загальнодержавний український наратив. Тут, до речі, толерантність України до російської мови йде на користь, адже держава та суспільство не відкидають людей із спільноти за мовною ознакою (щоправда, є ті, хто вважає, що таки відкидає, але це прихильники «русского міра», які відкидають себе від суспільства самі).

Нижче наведено графік (дані Фонду «Демократичні ініціативи» за листопад 2020-го), який демонструє розподіл зовнішньополітичних орієн-тацій серед груп з українською/російською мовою повсякденного спілкування.

Як бачимо, серед російськомовних є частина прихильників інтеграції з РФ, але їх далеко не більшість. Тобто російська мова впливає, але не дорівнює прихильності до РФ саме через інші чинники: й етнічну приналежність; й збройну агресію РФ, яка багатьом відкрила очі, й просто через чинник часу.

У наступній таблиці зображено співвідношення мови спілкування та зовнішньополітичних орієнтацій у розрізі віку.

Як бачимо, російськомовна молодь є істотно більш проєвропейською порівняно зі старшими віковими категоріями, які також здебільшого говорять російською. Тобто, хоч би як РФ того хотіла, але час минає, покоління змінюються. Ми більше не живемо у СРСР і спектр джерел інформації про життя у світі не є обмеженим. Тому на тлі західних країн аргументи РФ у вигляді духовних скрєп та ядерних боєголовок (і супровідні «цінності» – корупція, авторитаризм та репресії) не переконують молодь, що це справді потрібні речі для її самореалізації.

Тож «русскій мір» може бути насаджений тільки зброєю та примусом, а забезпечити його органічне панування (тобто прихильність громадян до нього) не виходить уже навіть у Білорусі.

І щодо регіональної специфіки використання мови на повсякденному рівні. У Південному та Східному макрорегіонах серед людей, старших за 55 років, переважно українською говорять 28%, а серед молоді до 30 років – 15%. Тобто, на жаль, молодь часто виростає у російськомовному середовищі та переважно спілкується російською, але поза тим є проєвропейською.

Тому мова є одним із важливих чинників формування світогляду, але не єдиним. І, безумовно, інформаційна та гуманітарна політика держави має бути комплексною, і питання мови мають посідати у ній важливе місце поряд із громадянською освітою, історичною пам’яттю, медійною грамотністю тощо.