На меморіальній таблиці напис поряд з портретом: «На цьому місці відійшов у вічність Максим Чайка, вірний син України, патріот, одесит, націоналіст. 1.03.1988 — 17.04.2009. Спи спокійно, брате».

…Шлях справедливого воїна, захисника… Він буває коротким і буває довгим. І тривалість його залежить від тривалості пам’яті. Пам’яті тих, котрі знали, дружили, спілкувались… Котрі любили…

Шлях відновлення ідентичности. Тоді ще не було цієї російсько-української війни, та й не про це тут мова. Але вже були її жертви. Були її воїни і її герої. Одним з них доля визначила його.

Того дня 17 квітня 2009 року йому ледь виповнилось 21. Такої пори в природі, у всьому, що нас оточує, що становить наше єство, потужно звучать гімни життю, все прагне до життя. Теплого вечора на Олександрівському проспекті випадково зустрілись дві групи молоді. А може, й не випадково…

Тоді саме була Страсна п’ятниця. Символічний день, символічна зустріч. Два гурти — немовби з двох паралельних світів. З двох різних планет. Хоча ні: з різних систем координат. Один — з тих одеситів, котрі не лише «за Одесу», а й, певна річ, за Україну — свою власну незалежну державу, і за любиму Одесу — в ній. За те, щоб довкола був саме український світ, а не чужий, агресивний — за мовою, цінностями, духом самим, той, що ним була потьмарена свідомість тих — з протилежного гурту.

Як уже там вони називали себе тоді, сьогодні вже не суттєво. Але все, що було виразно укра-їнським, вони називали фашистським — так само, як після Майдану, як усі ці роки війни називає ворог наших воїнів — захисників нашого майбутнього. З дня у день їхню ще не сформовану свідомість труїли з проросійських телеефірів та друкованих шпальт, роблячи з них фахових україноненависників, створюючи в місті політичну напругу, нагнітаючи проблеми мови.

Тоді в місті було багато радикально налаштованої молоді. Вони прагнули змін. І не знали, яким шляхом йти. Він зумів перетягнути найбільш свідому частину цього юнацтва на бік українства. Слава і Честь. Так називалась тоді організація української патріотичної молоді, до якої належав. Вірив сам і всіх переконував у тому, що країну може змінити лише молодь, що саме від неї залежить майбутнє наступних поколінь. Силою змушували нас забувати самих себе — лише радикальними методами можемо повернути втрачене. То був шлях воїна. Шлях Слави і Чести. От-от мав отримати офіцерське звання — саме закінчував військовий ліцей при По-літехніці, а паралельно — четвертий курс факультету журналістики…

Поміж них — в тому гурті, що наблизився, — він угледів знайомого хлопця. «А ти що робиш серед цих покидьків?» — запитав подивовано. Міг би промовчати в тій хвилі, міг би якось інакше… Та чи міг, направду? А далі: слово по слові, розбурхані емоції, бійка… Зблиск ножа… Завчені, фахові удари…

Хтозна: якби одразу ж була надана перша медична допомога, якби не чекали «швидкої» та якби швидше вона їхала вечірніми вулицями…

Сьогодні, як і всі дев’ять років, у ці дні ми говоримо про Максима Чайку, як говоримо, згадуючи, про тих, котрі відлетіли з Небесною Сотнею, і про тих, кого забрала ця війна, якій не видно кінця… Він — у тому самому ряду, у тій самій когорті, з тими самими лицарями. З тими самими воїнами. Бо й сам був одним із них. Одним з перших, котрі могли відкрито глянути в очі і чесно спитати будь-кого: якщо ти не з нами, то з ким ти? З тими покидьками?

Тому що війна почалася не в 2014-у. Вона триває вже кілька століть — така судилась доля українцям, і триватиме доти, доки ворогом буде ворог. Аж доки Господь поверне їм розум — якщо це коли-небудь станеться.