РУСИФІКАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО КРИМУ

За повідомленнями грецьких істориків Гомера (VIII ст. до н.е.), Арістея (VII ст. до н.е.), Гакатея (VI ст. до н.е.), Геродота (V ст. до н.е.), Кримський півострів був заселений таврами (або як ще кажуть таврійцями), які споконвіку за своїми звичаями, особливостями побудови та облаштування житла, культурою, віруваннями і похованнями були спорідненими з праукраїнським материковим населенням Подніпров’я. Римський географ Пліній Старший у своїй «Природничій історії» (77 р. н.е.) пише про таврів як про древній народ Криму. Римський історик Публій Корнелій Тацит (55—120 роки н.е.) писав про антів (праукраїнців) і таврів як про один народ. Таври прийняли назву «русичі» ще до часів перших руських київських князів Аскольда і Діра. Кримські татари остаточно сформувалися як народ у Криму в період Кримського ханства (1441—1783 рр.). Вони є нащадками різних етнічних груп, що населяли Крим і Північне Причорномор’я в різні періоди: таврів, скіфів, сарматів, аланів, антів, кіммерійців, гунів, готів, хозарів, печенігів, черкесів, турків, римлян, протоболгар, монголо-татар, огузів, кипчаків, карлуків, угрів, італійців та греків. Отож українці і кримські татари мають спільних пращурів, зокрема таврів (Ґава О. Історія Новоросії та її етнічний склад у XIX сторіччі // http://www.istpravda.com.ua/articles/2014/05/7/142762).

З давніх-давен на території Кримського півострова, окрім кримськотатарського автохтонного народу, мешкали різні національні меншини: турки, греки, вірмени, грузини, русини (українці), караїми, кримчаки, болгари, молдавани, цигани та євреї.

Запорозькі козаки вже понад 400 років тому перебували в тісному контакті зі своїми най-ближчими сусідами — кримськими татарами. На початку XVI століття кримські хани укладали із Запоріжжям угоди про походи на тодішнє Московське царство, на Казань та Астрахань, щоб допомогти колишнім татарським ханствам знову здобути незалежність. За підрахунками українського історика Тараса Чухліба, за 200 років між Запоріжжям і Кримським ханством було укладено близько 10 військових союзів («Казаков в Крыму контролируют российские спецслужбы: казачество в истории Украины и на современном полуострове» //https://ru.krymr.com/a/kazachestvo-v-istorii-ukrainy-i-v-anneksirovan-nom-krymu/30364162.html).

Запорожці разом з кримськими татарами брали в облогу Москву, завойовували Рязань і Можайськ. Зокрема, вони були союзниками кримського хана Мехмеда ІІІ Герая в його боротьбі проти султана Османської імперії за повну незалежність Криму (1623—1628). У 1624 році претендент на кримський трон Шахін Герай присягнув запорозькому козацтву й пообіцяв бути його справжнім сюзереном: стежити, щоб козаки мали свою територію, надсилати своє військо на допомогу. Запорожці також наймалися на службу до хана Інаєта Герая у 1635—1637 роках.

Значними в історії України і Криму стали союзні договори Богдана Хмельницького з ханом Ісламом III Гераєм задля спільної боротьби проти Польщі. У хроніці «Таріх Іслам Герай хан» (1651) придворного кримського літописця Мехмеда Сенаї вперше повідомлялося про намір Б. Хмельницького прийняти іслам. У березні 1648 року разом зі своїм сином Тимофієм Б. Хмельницький здійснив дипломатичний візит до Криму, де провів переговори з ханом Ісламом ІІІ Гераєм. У літописі Самійла Величка наводиться текст промови Б. Хмельницького перед кримським монархом. Ось її невеликий фрагмент: «До цього часу ми були ворогами вашими, але тільки від того, що ми знаходилися під ярмом ляхів. Знай же, ясновельможний хане, що козаки воювали з тобою мимоволі, але завжди були і будуть друзями підвладного тобі народу. Ми тепер зважилися скинути ганебне польське ярмо, перервати з ляхами всяке єднання і запропонувати вам дружбу, вічний союз і готовність боротися за мусульманську віру». В результаті переговорів вдалося укласти українсько-кримський військово-політичний союз, відповідно до якого хан відправив на допомогу запорожцям військо перекопського мурзи Тугай-бея. У квітні 1648-го Б. Хмельницький прибув на Запорізьку Січ, де був обраний гетьманом.

Соратник Б. Хмельницького Іван Виговський у 1658-у вступив у військовий союз з кримських ханом Мехмедом IV Гераєм проти 150-тисячного московського війська під командуванням князя А. Трубецького, і в битві під Конотопом російська армія була вщент розгромлена об’єднаним військом запорожців та кримських татар. Гетьман Правобережної України Петро Дорошенко був союзником хана Cеліма I Герая у війні з Польщею і Московією. На початку XVIII століття хан Девлет Герай II підтримував гетьмана Івана Мазепу в його боротьбі з Московією. Саме він прийняв запорізьких козаків, які рятувалися від помсти Петра I після поразки під Полтавою у 1709-у й дозволив їм оселитися на території Кримського ханства в пониззі Дніпра, де з’явилася Нова Січ.

Прикладів взаємодії і дружби між запорізькими козаками та кримськими татарами було чимало. Але подібних союзів у кримських татар ніколи не було з російськими донськими козаками («Крымские казаки — искажение истории!» // https://avdet.org/2006/05/26/krymskie-kazaki-iskazhenie-istorii/).

До середини XVIII століття запорожці вже засновували свої поселення у Криму — в околицях Бахчисарая, Євпаторії та Феодосії. Відомі окремі приклади взаємодії козаків і татар не тільки у військових походах, а й у нетривалі періоди мирного життя. Коли у 1675 році в татарських степах сталася посуха, кошовий отаман Запорізької Січі Іван Сірко дозволив татарам випасати худобу на запорізьких землях. На закиди гетьмана І. Самойловича про поступки татарам І. Сірко відповів: «...Коли ми з татарами живемо по-сусідськи і допомагаємо одне одному, то це для розумного й не дивно». В Конституції соратника І. Мазепи гетьмана Пилипа Орлика 1710 року йдеться про «закони близького сусідства, що нерозривно з’єднують долю козацького народу з Кримською державою» («Брати по духу і зброї. Про дружбу козаків і татар» // http://www.istpravda.-com.ua/articles/2011/03/15/31684/).

Згідно з даними турецького історика і мандрівника Евлії Челебі (1611—1682), який у 1666—1667 роках перебував у Кримському ханстві, в Криму тоді проживало 187 тисяч татар, 20 тис. вірмен, греків, євреїв, караїмів і 920 тис «невільників, здебільшого — козаків, з них 120 тис. дівчат та 200 тис. дітей». Усіх українців Е. Челебі називає козаками, хоча насправді більшість невільників становили українські селяни, значна частина з яких настільки адаптувалися до життя серед татар, що не хотіла повертатися в Україну. У своїй 10-томній «Книзі подорожей», яка є унікальним джерелом з історії України, Е. Челебі, зокрема, писав: «якби ця кількість невірних і своєвільних козаків повстала, то увесь півострів Кримський перевернули б догори ногами. Але, схоже, бунтувати вони не здатні зовсім» (Кралюк П.М. «Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів». — Фоліо, 2018).

На думку видатного українського історика-сходознавця Ярослава Дашкевича, з яким мені випала честь зустрічатися у серпні 2009 року у Львові, основною причиною подальшого майже повного зникнення українського населення у Криму в ХVІ—XVІІ століттях стали його ісламізація та отуречення. Це були так звані «туми» — народжені від змішаного шлюбу, переважно між чоловіком-мусульманином, турком чи кримським татарином, і полоненою жінкою-християнкою, переважно русинкою, тобто українкою. Більшість тумів дотримувалася мусульманської віри і звичаїв. Так, за літописом Самійла Величка, 1675 року під час походу на Крим кошовий отаман Іван Сірко вивів звідти 7 тисяч українських бранців. Коли козаки зі звільненим людом дісталися урочища Чорна (долина на території нинішньої Херсонської області) І. Сірко запитав бранців, чи бажає хтось із них залишитися в Криму. Близько 3 тисяч осіб, переважно тумів, відповіли ствердно, аргументуючи це тим, що там вони вже мають сім’ї та садиби, а в Україні у них не залишилося нічого. Відпускаючи їх, кошовий ще до кінця не вірив, що вони справді підуть до Криму, сподіваючись на їхнє повернення в Україну. Коли ж врешті переконався у твердому намірі визволених земляків повернутися до Криму, наказав молодим козакам наздогнати їх і всіх до одного нещадно порубати. Пересвідчившись, що його наказ виконаний, кошовий подякував козакам, а до мертвих звернувся з такими словами: «Простіть нам, браття, а самі спіть тут до страшного суду Господнього замість того, щоб розмножатися вам у Криму між бусурманами на наші християнські молодецькі голови і на свою вічну без хрещення погибель»…

У XVII столітті кількість набігів кримських татар на Україну значно зменшилася, а попит на робочу силу в Криму зріс, тому в першій третині цього століття на півострів на роботу починають прибувати вільні українські селяни, а також українські по-літичні емігранти, зокрема сподвижники Івана Мазепи, Костя Гордієнка і Пилипа Орлика. Втім, після російсько-турецької війни 1735 — 1738 років, у якій близько 20 тис. українських козаків брали участь на боці Росій-ської імперії, українців на півострові значно поменшало. У середині ХVІІІ століття влада Кримського ханства призначила отаманом кримських козаків запорожця Андрія Щербину й мала намір переселити їх із Криму в Буджак, у район Аккермана, для створення нової Січі.

До анексії Криму Росією у 1783 році Кримське ханство було моноетнічною державою: кримські татари становили в ньому понад 92% всього населення. Залишалися вони переважною більшістю на півострові до 1864-го (понад 50%) і були відносною етнічною більшістю до кінця ХІХ століття (близько 36% у 1897-у). В першій половині ХVІІІ століття багато запорожців купували земельні ділянки та хутори в передмістях Бахчисарая, Кафи, Гезлева або ж осідали в грецьких поселеннях, заводячи свої господарства з млинами, садками та виноградниками. На той час на теренах майбутньої Таврійської губернії проживали близько 30 тис. українців, здебільшого — запорі-зьких козаків. Після зруйнування у 1775-у Запорізької Січі запорожці були серед перших українських поселенців у Таврійській губернії, де згідно з указом Катерини ІІ вони отримали на пільгових умовах земельні наділи.

У цей час запорожці становили основу для створення росій-ського Чорноморського флоту в Севастополі. За реляцією князя Григорія Потьомкіна від 19 липня 1788 року, на Чорноморському флоті було близько 20 тис. запорожців на чолі з отаманом Сидором Білим. Протягом ХІХ століття частка українців залишалася високою, десь 70—80%. Командувач Чорноморським флотом адмірал Олександр Колчак, нащадок українських козаків, особисто підтримував українізацію флоту. 7 квітня 1917-го під час мітингу й маніфестації української громади в Севастополі він виголосив урочисту промову, в якій, зокрема, зазначив: «Ось мені припадає честь говорити з українцями, що зібралися тут заявити про своє існування, наочно його засвідчити. Чорноморський флот, командувати яким я маю собі за честь, на 90% складається з синів цієї нації. Я не можу не вітати українську націю, яка дала мені найкращих моряків, які тільки існують на світі…» («Українці вийшли на рейд» // https://usmg.com.ua/ukraintsi-vyishly-na-reid).

І після цього ще хтось патякатиме, що Крим — це «исконно русская земля», а Севастополь — «город русских моряков»?!

Мій дід, Іван Пилипович Волович, із 1907-го по 1917-й служив матросом у Севастополі на мінному загороджувачі «Дунай» і розповідав моєму батькові, що переважну більшість серед матросів на кораблях Чорноморського флоту становили українці, які розмовляли між собою українською мовою і тільки з командирами — російською. На жаль, я не застав мого діда. У 1928—1931 роках він був

ув’язнений на Херсонщині за невиконання здачі хліба державі, бо вже нічого було здавати, все вигребли комнезамівці. А в 1938-у його закатували на смерть кляті енкеведисти. Тоді йому було лише 50.

У 20-і роки минулого століття розпочалася тотальна русифікація українців Криму. Незважаючи на «українізацію» на материковій Україні, на півострові були закриті всі українські школи, які до цього утримувалися, здебільшого, коштом самих українців. У той же час кримськотатарські, вірменські, болгарські, караїмські та єврейські школи продовжували там функціонувати. Тоді ж почалося масове переселення до Криму люду з цент-ральних російських областей, що радикально змінило етнічну й мовну ситуацію на півострові. Втім, після його входження в 1954-у до складу України завдяки переселенцям з інших областей України кількість українського населення в Криму помітно зросла. У 1955 — 1957 роках з України до Криму було переселено близько 40 тис. родин, або десь 120—150 тис. осіб. Якщо за переписом населення 1939-го там проживало 154 тис. українців (13,6% від усього населення), то за переписом 1959-го, в Кримській області налічувалося вже 268 тис. українців (22,2%).

Але водночас посилювалася й русифікація. Із 1960-го російська мова стала обов’язковою для вивчення, а українська — факультативною. Практично повністю припинилося видання українських часописів. У 1959/1960 навчальному році із 1089 загальноосвітніх шкіл українських було лише три, а всього українською мовою навчалося лише 0,4% учнів. Українці швидко перетворювалися на «русских» ще й тому, що бути «русским» було «престижніше», ніж українцем. За переписом населення 1989 року, в Кримській області налічувалося 626 тис. українців (25,7), але менше половини з них назвали українську мову рідною. Кримські українці штучно перетворювалися на «русскоязичних» українців. У 1991-у в Криму було 440 російськомовних періодичних видань і не було жодного українського. За Всеукраїнським переписом населення 2001 року, в Автономній Республіці Крим проживало 492 тис. українців (24,3% населення АРК), з яких рідною назвали українську близько 200 тис. У 2006-у, за часів президентства В. Ющенка, із 583 шкіл Криму лише чотири були україномовними.

Станом на 2008 рік єдиною регулярною українськомовною газетою Криму була «Кримська світлиця», яка й сьогодні виходить (але тільки в електронному варіанті — http://svitlytsia. crimea.ua/) на материковій Україні. 26 червня 2009-го я брав участь у міжнародній конференції «Чорноморський регіон у загальноєвропейському безпековому просторі: сучасність та перспективи». Вдалося трошки походити по Севастополю. В одному з кіосків я попросив продати мені будь-яку газету українською мовою, але таких не виявилося. На моє питання «Чи є в Криму якісь україномовні газети?» кіоскерка відповіла: «Нет, и они нам не нужны. Нам достаточно русских газет»…

Після окупації Росією Криму в 2014 році українці разом з кримськими татарами зазнають постійних дискримінацій і переслідувань. Там почали знищувати все, що мало українські ознаки. У квітні 2014-го в Севастополі демонтували пам’ятник гетьманові Петру Сагайдачному. У листопаді 2014-го Кримський академічний український музичний театр перейменували на Державний академічний музичний театр Республіки Крим. У березні 2016-го закрили музей Лесі Українки у Ялті. Попри те, що українська мова згідно з конституцією нелегітимної Республіки Крим формально є однією з трьох державних, сфера її використання постійно скорочується. Після окупації вивчення української на півострові зробили факультативним, а використання в офіційному діловодстві — припинили повністю. За даними Кримської правозахисної групи, за час окупації кількість учнів, які навчалися українською мовою, зменшилася у понад 30 разів, хоча й до цього вона становила лише кілька відсотків. Єдина Українська школа-гімназія у Сімферополі переведена на російську мову навчання. Станом на жовтень 2020-го в Криму змушені були припинити свою діяльність 40 із 46 українських православних парафій. Ці та інші ворожі дії російської окупаційної влади спрямовані на повне викорення в Криму будь-яких слідів української культури та ідентичності.

Тих небагатьох корінних мешканців Криму, переважно кримських татар й українців, які виступають проти російської окупації, заарештовують або змушують залишити півострів. Водночас, за численними даними, за останні сім років Росія переселила туди близько 500 тис. російських громадян, намагаючись радикально змінити етнічний склад місцевого населення. Серед цих переселенців — кілька десятків тисяч так званих «русских казаков» із сім’ями, чимало з яких брали участь в анексії Росією Криму, воювали в «казацких отрядах» у так званих «ДНР» і «ЛНР». На даний час у Криму налічується близько 120 організацій реєстрових російських «казаков», які контролюються російськими спецслужбами і практично перебувають на державному забезпеченні (відповідно до закону про державну службу російського козацтва №154-Ф3 від 5.12.2005 р.). Російські козацькі організації неофіційно діяли на українському півострові і задовго до 2014-го. За словами Т. Чухліба, він ще у 2004 — 2005 роках писав у СБУ та Міністерство закордонних справ України про те, що такі організації ставлять за мету приєднання Криму до Росії, однак жодної реакції з Києва не було («Казаков в Крыму контролируют российские спецслужбы: казачество в истории Украины и на современном полуострове»). Думаю, що кримські співробітники СБУ все це й самі бачили, але не приділяли цьому уваги. Очевидно, тому, що самі були проросійськи налаштованими, що й проявилося в лютому — березні 2014-го, коли багато з них як і співробітників інших безпекових структур, перейшли на бік окупантів.

Нагадаю, що відповідно до Римського статуту Міжнародного кримінального суду, «переміщення державою-окупантом частини її власного цивільного населення на окуповану нею територію є військовим злочином». За словами віцепрем’єр-міністра України — міністра з реінтеграції тимчасово окупованих територій Олексія Резнікова, добровільно або насильно переселені до Криму російські громадяни після деокупації півострова згідно з українським і міжнародним законодавством мають бути виселені до Росії.

Будь-яка держава — це насамперед люди однієї або кількох національностей, які споконвіку живуть на певній території. Частини України в різні часи були під владою монголо-татарів, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської, Австро-Угорської та Радянської імперій, але завжди українці на цій території становили і нині становлять більшість. Якщо люди живуть на своїй землі сотні й тисячі років, то це їхня земля і їхня країна. За свою тисячолітню історію Русь-Україна мала різні назви: Київська Русь, Малоросія, Українська РСР і сьогодні — Україна, але хто і як би не називав нашу державу або її частини, вона завжди була, є і буде Україною, бо етнічні українці завжди становили і становлять до сьогодні переважну більшість населення на її території. На мій погляд, якби в Україні нарешті провели новий перепис населення, то частка етнічних українців була б дещо більшою, ніж у 2001 році. На жаль, наші можновладці ніяк не зберуться здійснити новий перепис. Їм усе щось заважає: то коштів бракує, то дуже зайняті важливішими справами, а найбільше — підвищенням рівня життя українців…

Прикро, що українська влада до самого 2014 року практично нічого не робила для того, аби підтримати й захистити етнічне українське населення на Південному Сході України, яке чисельно переважало і переважає дотепер навіть у цьому «проросій-ському» регіоні. Натомість, особливо в період правління «регіоналів» на чолі з Януковичем, вона все робила для того, щоб повернути Україну до колоніальної залежності від Москви. І сьогодні майже безперешкодно «справу Януковича» продовжує «ОПЗЖ». Головним інструментом українізації Криму і Південного Сходу України мав би стати високий рівень життя українців, подолання корупції, довгоочікуване реформування судової системи, приборкання олігархату, проте, на жаль, за 30 років квазі-незалежності цього не сталося і переважна більшість українських громадян й досі залишається залежною від бідності й недолугості влади. При цьому протягом усіх років незалежності промосковська п’ята колона в Україні почувалася і почувається досить комфортно.

Прокремлівські політтехнологи та ідеологи з упертістю, вартою кращого застосування, ділять населення України на російськомовне й україномовне, хоча такого розподілу насправді не існує. Переважна більшість українців, навіть на «далекому Заході», є україномовною і росій-ськомовною одночасно, тобто білінгвами. У Кремлі не можуть чи не хочуть зрозуміти, що мільйони етнічних росіян є патріотами України, значна частина яких разом з представниками інших національних меншин захищають свою країну на Донбасі від агресивного путінського «русскава міра». Кожен громадянин нашої держави, незалежно від етнічного походження, може називати себе українцем, так само як етнічні японці чи етнічні китайці, які є громадянами США, називають себе американцями. Головне — що ти громадянин України і вважаєш її своєю Батьківщиною. І ніхто не може дорікнути тобі за твоє етніч-не походження, заборонити спілкуватися мовою твоїх предків. Але щоб усі громадяни України різного етнічного походження могли порозумітися між собою, має бути одна державна мова — українська, що й зафіксовано у статті 10 Конституції України.

Сьогодні головне завдання для нас — не пустити агресора далі за межі зайнятих ним територій, тим паче, що останнім часом дедалі більше з’являється інформації про підготовку Москвою широкомасштабного військового наступу на Україну. Для цього треба й надалі зміцнювати наші Збройні сили і посилювати військову співпрацю зі США та НАТО. При цьому слід мати на увазі, що навіть якщо Україна колись і вступить у ЄС і НАТО, то це не означатиме, що Росія відразу автоматично поверне нам окуповані та анексовані території. Не варто сподіватися й на те, що новим хазяїном Кремля може стати хтось притомніший і прийнятні-ший для нас, ніж Путін. З огляду на слабкість російської демократії, рабський менталітет великого російського народу і його одвічний мазохістський потяг до «сильної руки», батога чи кийка, не виключено, що новим президентом (царем, ханом) комуно-ординської за своєю суттю Московії може стати ще авторитарніший правитель. За такого сценарію повернення окупованих територій може розтягнутися на десятиліття. Така вже наша доля: жити на межі двох цивілізацій — європейської та євразійської. Але нам своє робити — з Божою допомогою розбудовувати демократичну, європейську, високорозвинену Україну. В цьому наш порятунок і майбутнє для нас, наших дітей, онуків і правнуків.

16 грудня минулого року Президент України Володимир Зеленський в інтерв’ю газеті The New York Times запропонував президентові США Джо Байдену взяти участь у переговорах у «Нормандському форматі», однак ця пропозиція була «прохолодно» зустрінута у Берліні, не кажучи вже про Москву. В МЗС РФ заявили, що Україна хоче залучити США до «Нормандського формату» нібито для того, щоб відійти від виконання Мінських домовленостей. Справді, донедавна в американській адміністрації розглядали можливість підключитися до «Нормандського формату» для розв’язання конфлікту на Донбасі, але після того, як 18 березня в інтерв’ю телеканалу ABC News президент США Джо Байден назвав Путіна «вбивцею», важко собі уявити лідерів цих двох держав за столом переговорів. І все ж Д. Байден запропонував В. Путіну зустрітися на нейтральній території з метою привести його до тями, щоб він раз і назавжди відмовився від своєї маніакальної ідеї — загарбати всю Україну і зробити її південно-західним федеральним округом.

У відповідь на масштабну концентрацію останніми тижнями Росією своїх військ поблизу кордонів України ми чуємо від наших західних стратегічних партнерів слова моральної підтримки, за що ми їм дуже вдячні. Але якби вони дислокували вздовж українсько-російського кордону на території України свої військові підрозділи та частини, то це була б саме та підтримка, якої ми зараз потребуємо і яка б остудила навіжену кремлівську камарилью. Цього потребуємо не лише ми, цього потребує вся Європа, оскільки можлива широкомасштабна війна на території України так чи інакше неодмінно зачепить і європейські країни.

На мій погляд, прикладом для нас має бути маленька, але дуже сильна Держава Ізраїль (20 тис. кв. км, як Кіровоградська область), яка практично протягом всього свого існування, починаючи з 1948-го, вела війни зі своїми «двоюрідними братами» — арабами (1948—1949, 1956, 1967, 1973, 1982—1983, 2006 роки). Кілька мільйонів ізраїльтян вистояли у цих війнах проти сотень мільйонів арабів. За час свого існування Ізраїль перетворив пустелю, в якій він розташований, на квітучий сад, і я це бачив у 2001-у на власні очі, спостерігаючи з пагорбів на півдні Лівану ізраїльські кібуци за лінією кордону. Ізраїль має високий економічний потенціал і високий життєвий рівень населення, створив потужні збройні сили. Досить сказати, що воєнний бюджет цієї невеликої держави такий же, як у величезної Канади — 15 млрд дол. Ізраїльська зброя — одна з кращих у світі й постачається до 80 країн, включаючи останнім часом, як не дивно, й арабські — «історичних ворогів Ізраїлю». Ізраїльська медицина та освіта — кращі у світі. Ізраїльська нація, на відміну від української, єдина в тому, що стосується захисту національних інтересів єврейської держави, повноправними громадянами якої є 7 мільйонів євреїв і 2 мільйони палестинських арабів.

Народжена у Києві в 1898 році п’ятий прем’єр-міністр Ізраїлю Ґолда Меїр-Мабович казала: «Ми хочемо жити, але наші сусі-ди (араби) хочуть бачити нас мертвими. Це залишає не надто багато простору для компромісів. Не можна домовитися з тим, хто прийшов тебе вбивати»… І все ж сьогодні відбувається неймовірне: арабські країни починають встановлювати дипломатичні відносини з Ізраїлем. Ще зовсім недавно це було важко уявити. Якщо два роки тому із 20 арабських країн лише Єгипет та Йорданія мали дипломатичні відносини з Ізраїлем, то торік до них приєдналися ОАЕ, Бахрейн і Судан. Схиляється до нього і решта 15 арабських держав.

Сподіваюся, що колись таки настане час, коли Україна й Росія матимуть нормальні добросусідські відносини і справжній «Русский мир» мирно співіснуватиме з нашим «Українським світом». Ми не повинні ототожнювати нинішніх правителів Росії з тими росіянами, які толерантно налаштовані до України, хоча таких, на жаль, не так багато, як би нам хотілося. Але вони є і, маємо надію, з часом їх дедалі більшатиме. Зомбування росіян не може тривати надто довго. Рано чи пізно настане день, коли вони схаменуться і почнуть поступово прозрівати. І ми їм у цьому маємо допомогти.