Цими днями на Українському радіо повідомили, що практично половина слухачів збирається відзначати кінець Другої світової війни 9 травня. Такі погляди досить поширені тому, що старші не звертаються за порадами до своїх дітей-онуків, які вже достеменно знають, що саме Сталін своєю політикою спровокував початок війни і втягнув нас у цей світовий злочин.

По-перше, замість того, щоб засудити агресивну політику Гітлера, як це робили європейські країни, Сталін припинив з ними перемовини, що вже відбувалися у Москві, і терміново уклав з німцями «пакт Молотова-Ріббентропа» із секретним додатком, а ще через місяць — угоду про дружбу і кордон. Завдяки цьому Гітлер уникнув небезпеки воювати на два фронти, що до того його стримувало. Все це дуже зрозуміло всім європейським країнам, які ще у 2009-у на засіданні Європарламенту ухвалили рішення про те, що Сталін, як і Гітлер, несе відповідальність за розв’язання Другої світової.

По-друге, саме українські землі стали центром людиновбивчих баталій: ними двічі прокотилася хвиля війни, знищуючи все на своєму шляху. До цього слід додати ще й три з половиною роки фашистської окупації. Все це призвело до величезних матеріальних і людських втрат. У роки війни загинуло 10 мільйонів українських солдат і цивільних громадян (а загалом населення зменшилося на 14 мільйонів). Для порівняння: Франція, яка частково теж була окупована, втратила 0,6 мільйона громадян, тобто майже у 15 разів менше. Щоб зрозуміти ситуацію, потрібно враховувати ставлення московського керівництва до українців.

По-третє, до величезних втрат України під час війни додаються і труднощі повоєнного часу. Йдеться про те, що жорстока фашистка окупація змінилася не менш жорстоким сталінським режимом. Сталін взагалі вважав Україну «ворожою країною» (це його слова, які вже згадуються у підручниках) і навіть збирався виселити українців до Сибіру — був підписаний відповідний наказ. Втілити задумане не вдалося тільки через технічно-організаційні причини: з’ясувалося, що таку кількість людей переселити просто неможливо. Відтак винищувати український народ продовжили численними репресіями, особливо в західних областях, безпощадною боротьбою проти УПА, надмірними хлібозаготівлями, що призвели до чергового Голодомору у 1946—1947 рр. і загибелі 800 тисяч наших співвітчизників.

Отож закінчення війни мало чим порадувало: так, бомбардування припинилися, але лиха не поменшало. У злиднях і під пильним оком «органів» матері, дружини й наречені, оплакуючи, продовжували чекати своїх воїнів, що не повернулися з фронтів. Тільки останніми роками в Москва озвучила, можливо, близьку до реальності цифру загиблих — майже 42 мільйони солдат і цивільних колишнього Союзу. То чи можна сьогодні нехтувати такою багатомільйонною пам’яттю про наших рідних і не згадувати про них?

Багато тут залежить від народу, його менталітету, свідомості і державної політики. Наші сусіди постійно воюють і зараз не можуть відмовитися від війни: вже восьмий рік поспіль триває їх агресія проти України, ллється кров наших захисників. І при цьому вони все ще називають себе «братнім народом». Ні, ми інші. І про це дуже влучно написала ще на зорі цієї новітньої війни молода українська поетеса Анастасія Дмитрук: «Никогда мы не будем братьями / Ни по родине, ни по матери…».

Тому й згадувати про Другу світову ми ще довго будемо по-різному.