ВІДГУК НА КНИЖКУ ВІРШІВ ОКСАНИ ЛУКАШ «ВЕСНЯНЕ НЕБО У КУЛЬБАБАХ ХМАР…»

Як пише у передмові літературна редакторка, член НСПУ Наталія Чамлай: «До першої збірки молодої поетеси ввійшли вірші, в яких відбиваються піднесено-світлі, а іноді й болісно-драматичні почуття ліричної героїні».

Вірші Оксани мені сподобалися з перших строф, а коли прочитав рядки «Вмирало сонце… Звичний ритуал — // Одноманіт-но-замкнена циклічність. — // Несло воно в своїх долонях вічність, // А за плечима місяць оживав» і ще: «Коли життя мине, і я піду // Туди, за небокрай, де синя вічність, // Вберуся, мов на свято, заплету // Веселку в коси, зодягнуся в ніжність» — зрозумів, що це вже не просто звичайне римування, а справжня поетка зі своїм свіжим голосом: дзвінким і мрійливим, повнозвучним та інтимним, зі своїми свіжими й цікавими метафорами. Як зазначила та ж Наталія Чамлай, у віршах Оксани Лукаш «оспівуються одвічні людські цінності: любов до рідної природи, рідного слова, до батьківських порогів…».

Читаю далі ці поетичні рядки і наснажую ними душу: «Я плачу строфами, я вмію плакать строфами, // Було б, можливо, краще, як усі… // Та сліз нема. І серце — птах сполоханий — // Кохається в римованій красі».

Не кожен із сучасних поетів може заявити так сміливо — для цього необхідно мати підставу, й Оксана її має — це іскра Божа.

Тому й імпонують такі рядки: «Весняне небо у кульбабах хмар…// Рум’яне сонце воду п’є з калюжі», «Де спить на березі пісня…», «І сумували спогади торішні», «Я душу, наче свічечку, несу», «Під ноги степовому королю», бо душа глибока, безхитрісна, гарна і чуйна, а сло-во — вагоме, красне, соковите і чесне. Тому й «Лежать усі слова мої, неначе трави скошені, // І туга болем в серці озивається».

Якщо у серці є справжній біль, муза ніколи не зрадить і щодня стукатиме у віконце душі. Навіть тоді, коли «Далекий місяць — темряви бунтар — // Лягає на вуста цієї ночі». «Це означає, що життя було // А не пробігло десь поза городи», «І під склепінням яблунь і вишень // Доземно я вклоняюся порогам», — пише пані Оксана.

У цьому якраз і сутність справжнього лірика, що він, коли душа болить, не може мовчати, б’є у всі дзвони, як «розбурхані громи». Поетка твердо заявляє: «Бо сім нот не музика іще, // Бо ім’я іще не є Людина» або «Ні, зайвого до серця не пущу, // Щоб зберегти свою небесну сутність».

І я вірю цим словам, вони справді із самої глибини душі, бо лише до її витонченої натури «Вишневих пелюсток солодкий дух // Летів у вікна і тремтів на косах…». А відтак «Душа роїть метафори рясні, // Несила їх збирати у намисто» і «Слова — мов голуби із рукавів», «І небо, мов розпеченая лава, стікало на заплакану росу».

Для авторки найважливішим у житті є те, що «Моя душа — висока біла вежа — // Сполонена ніким ще не була», що «Тремтливо світло сонця задзвеніло // І небо загубило береги», «Як зорі у торбину цупить ранок // Як смокче тишу вітер із гаїв».

Завершити свій відгук хочу словами з цієї ж таки книжки:

«А сонце вже відходить за ме-жу. // А де моя межа? Якби я знала».

Пані Оксано, ваша душа — у безмежжі неозорого українського степу, звідки черпаєте, наче бджола, поетичний нектар, стверджуючи:

А поки що молюсь собі

щодня,

Бо я природи

вічна полонянка,

Для всіх чужа

і разом з тим рідня,

Язичниця і трохи християнка.

Геннадій ЩИПКІВСЬКИЙ, заслужений діяч мистецтв України,

лауреат літературної премії імені Олеся Гончара.