Політичні паралелі в оглядах часто неточні, а, буває, притягнуті за вуха. Однак дедалі частіше журналісти й політики порівнюють ситуацію в Ізраїлі і в Україні. Вороже оточення двох держав змушує думати про те, як народам наших держав жити в світі постій-ної небезпеки. Як цю небезпеку усвідомлювати і що можна протиставити загрозам.

ПОКИ ЛІТАЮТЬ РАКЕТИ…

Війна між Ізраїлем і терористичною організацією ХАМАС, яка очолює адміністрацію сектора Газа, триває більше десяти днів і кінця їй не видно. Дипломатично в цю війну залучено більше десятка держав, а найбільші агентства новин з різним ступенем об’єктивності висвітлюють зростаюче число людських жертв і руйнувань.

Поки літають ракети, стріляють гармати і літаки скидають бомби, мені здається, нема сенсу замислюватися над тим, хто першим почав і які права на той чи інший клаптик території мають люди, які проживають в Єрусалимі. Однак «історичним» підґрунтям подій світові ЗМІ зайняті зараз не менше, ніж безпосередньо ходом війни. І це зрозуміло. Війна закінчиться. А чи настане мир? Державі Ізраїль в осяжному майбутньому доведеться існувати в оточенні недружніх сусідів.

При цьому частина «недружніх» (одна п’ята населення) — всередині країни. І користується ізраїльськими паспортами. У демократичній пресі, в блогах, які викладають у мережу громадяни Ізраїлю, раз у раз називають політичні права і свободи, якими володіють ізраїльські араби. У Газі або на Західному березі Йордану населення про такі права і не мріє. Майновий стан переважно також не порівняти.

Якби йшлося тільки про майно (про виселення арабських сімей зі Старого Єрусалиму) або про право доступу мусульман на Храмову гору до мечеті Аль-Акса, то війна, думаю, взагалі не почалася б. Йдеться про те, що метою терористів ХАМАС і подібних організацій є знищення держави Ізраїль, спроба «скинути євреїв у море». Такі спроби почалися в 1948 році і будуть продовжені не залежно від результату нинішньої війни. Далекоглядні ізраїльські політики це враховують. Вони готуються протистояти таким спробам у міру сил і можливостей. Протягом семи десятиліть це вдавалося. Гадаю, вдасться і надалі.

МИ БУЛИ ТАКИМИ НЕСХОЖИМИ

Держава Україна і держава Ізраїль донедавна були такими несхожими, що порівнювати їх було безглуздо. Але після того, як Україна опинилася у ворожому оточенні, а мова зайшла про саме існування незалежної держави, приводи для порівняння з’явилися. Утворення терористичного анклаву на частині Донбасу і «сухопутного авіаносця» — Кримського півострова поруч з нами означає, що довго, дуже довго за історичними мірками, українцям доведеться жити, як ізраїльтянам. У стані явної або латентної війни.

З багатьох причин Україна до тривалої війни не готова. І виживає тому, що «ХАМАС» на Донбасі поки що не має ракет, а в Кремлі не визначилися, як чинити із сорока мільйонами громадян нашої країни після «вирішення українського питання». Якщо в Києві вішатимуть локшину на вуха про швидку «деокупацію ОРДЛО і повернення Криму» — ракети з Росії встигнуть підвезти, а сусіди придумають, як вирішити «українське питання» на свою користь.

Протистояння з ворожим оточенням протягом семи десятиліть зажадало від Ізраїлю консолідації у всіх сферах життя. За великого розмаїття спектру політичного життя ізраїльська демократія зберегла ядро па-тріотичних партій. Такі партії здатні в разі небезпеки мобілізувати всі сили для захисту вітчизни. Що під час нинішньої «травневої» війни ми, власне, й бачимо. «Залізний купол» складається не тільки з ППО, а, в основному, із згуртованих і свідомих громадян.

У незалежній Україні нічого подібного нема. Наші політики більше двадцяти років витратили на формування корупційної кланової держави. У 2014-у з’ясувалося, що така держава захищати себе не здатна. Політики, які у лютому того року опинилися при владі, не змогли віддати наказ військам про опір російській агресії в Криму, не зуміли запобігти утворенню терористичного анклаву ОРДЛО на Донбасі. Нездатні протистояти агресору й нинішні політики.

«ВОНИ НЕ ХОЧУТЬ ВОЮВАТИ!»

П’ятому президентові України ціною неймовірних зусиль за допомогою Мінських угод в 2015 році вдалося зупинити російський наступ і виграти час для зміцнення української армії. Але спроба ввести воєнний стан під час війни (захоплення ворогом проток, що з’єднують Чорне море з Азовським в 2018-у) закінчилася фактичною невдачею. «Українці не хочуть воювати» — так у російських ЗМІ відреагували на цю спробу. І мали рацію. Через півроку на президентських виборах перемогу над «олігархом», який врятував від розгрому країну, здобув комік, котрий закликає у ворога не стріляти.

Можна уявити, що в Ізраїлі на чергових виборах Нетаньяху і права партія Лікуд зазнають поразки. Але яка б ізраїльська партія — права, центристська чи ліва — не прийшла на зміну, ніхто не віддасть наказу капітулювати перед терористами або в них не стріляти. У нас же донедавна серйозно обговорювали проведення місцевих виборів на окупованих територіях та особливий статус ОРДЛО з внесенням поправок до Конституції України за російськими рецептами.

На початку 2021 року виявилося, що курс шостого глави держави і наполегливе прагнення до компромісів принесли плоди. Щоправда, не ті, на які розраховували. Війна, незважаючи на оголошене перемир’я, триває, а російські агресори з найманими терористами стають непоступливими. І снайпери майже щодня вбивають наших воїнів. Але це, з точки зору Банкової, — пів біди. А біда в тому, що у «миролюбному» болоті почав рости вплив Віктора Медведчука та «Опозиційної партії — За життя!». На Сході і півдні так відчутно, що підриває позиції «Слуги народу» і шостого президента країни.

Тут в ОП схаменулися. Миролюбний курс змінився на войовничий. «Телеканали Медведчука» прикрили. На нього і його соратників, що називається, котять бочку. Заарештовують майно, оголошують війну олігархам і злодіям у законі. Одне слово, санкції замість «залізного купола». А мо’, ракета не долетить чи пролетить мимо.