За чотири десятки років роботи в журналістиці про кого тільки не доводилося писати і з ким тільки не розмовляти. Героями моїх публікацій були хлібороби, тваринники, вчителі, військові, вчені… Як абітурієнтові Московського держуніверситету мені пощастило брати інтерв’ю у Юрія Нікуліна. Пізніше ставив питання в розмовах з деякими з президентів Молдови та України. Але скільки пам’ятаю, завжди хотілося взяти інтерв’ю у священника, гінеколога і... бухгалтера.

Й ось мрія написати про бухгалтера збулася. Нещодавно мені таки вдалося вмовити на інтерв’ю представницю «найнуднішої та найнецікавіщої», як я вважав, професії — головну бухгалтерку сільгосппідприємства «Долинське-Нова» (с. Долинське Ренійської ОТГ) Катерину Петрівну Куртєву. Що-правда, з умовою, що ми зустрінемося у неї в кабінеті до кінця робочого дня і що нічого хвалебного про неї я не писатиму, а просто поговоримо про життя і про її фах.

«БАТЬКИ НАВЧИЛИ СПІВПЕРЕЖИВАТИ ЛЮДЯМ І ДІЛИТИСЯ З НИМИ»

Ось що Катерина Петрівна розповіла про основні віхи своєї біографії.

— Народилася я 1 квітня 1967 року в Долинському. Мій тато, Петро Петрович Іорганжі, практично все своє життя пропрацював комбайнером у колгоспі. Був серед передовиків. Взимку, коли не було роботи в полі, трудився в кормоцеху, займався ремонтом комбайна та іншої сільгосптехніки.

Батько був унікальною для села особистістю. Любив завжди правду-матінку говорити начальству в очі, все своє життя домагався справедливості. Читаючи якось протоколи колгоспних звітних зборів, звернула увагу на таку деталь: не було жодного зібрання, на якому він би не виступив, як правило, з критикою правління за ті чи інші недоробки фахівців і за несправедливу оплату праці людей. Він не лив бруду на них, як це часто робили в усі часи недоброзичливці того чи іншого керівника або головбуха, а називав конкретні проблеми і, що дуже важливо, пропонував конкретні ж шляхи їх вирішення спільними зусиллями.

З нами, дітьми, був суворим, хоч і дуже нас любив. Був справжнім господарем і годувальником. У нього були золоті руки і дуже добре серце. Ніколи не ображав нас, маму, Параскеву Іванівну.

На жаль, 12 років тому, татові було 75, його не стало. Минуло вже стільки часу, а мені все здається, що він кудись поїхав й ось-ось повернеться та бавитиме онуків.

Мама, дай Боже їй здоров’я, жива. Мешкає в будинку, де ми колись усі разом жили. Працювала в рільничій бригаді, а потім за станом здоров’я її перевели охоронцем в колгоспний дитячий садок. В останні роки, перед виходом на пенсію, сторожувала у школі.

Багато хто в селі знає, яка вона добра, світла людина. Як Мати-героїня, за сільськими мірками, отримує непогану пенсію — понад три тисячі гривень. Та собі залишає малу її частину — на найнеобхідніше, решту ж роздає тим, хто гостро потребує: кому — на ліки, а кому — на хліб... Але робить так, щоб ми, діти, про це не знали. Мама ніколи не скаржиться на життя. Навпаки, дякує Всевишньому за все, що він нам дав, і просить допомогти хворим, жебракам, тим, хто заблукав у цьому житті.

Ми дуже любили і любимо тата й маму. Пишаємося ними. Вони не вчили нас, як жити, а особистим прикладом показували, як треба ставитися до чоловіка, дружини, до дітей, старших, сусідів, до всіх людей, до своєї роботи. Наша мама — віруюча. Часто закликає нас бути щедрими. «Якщо у вас, — каже, — є можливість, не ску-піться, допоможіть голодному, якщо навіть він алкоголік, адже це теж хвороба. А я молитимуся за вас і проситиму Бога, щоб він дав вам можливість добре заробляти...».

Нас у мами з татом було п’ятеро. Старшого, Федора, 1961 року народження не стало ще в 1991-у. Багато його в селі знали і пам’ятають. Він був хорошою людиною і бджолярем. Загинув 23 серпня... Того дня у колгоспі качали мед. Щоб перевозити баки на мотоциклі, прибрали з нього коляску, а замість неї встановили дерев’яний щит, на який і поставили баки. Коли їхали, один бак відв’язався і впав, потрапив під переднє колесо, мотоцикл втратив керування і в лобову врізався у трактор. Було це о 9.30 ранку…

У брата залишилися троє дітей — дві дочки і син. Старшій було два з половиною, молодшенькій — півроку. Після смерті Федора його дружина з дітьми повернулася на свою малу батьківщину, в Савранський район. Жили вони там дуже бідно, в будиночку, який і житлом назвати не можна. Коли ми через рік поїхали відвідати їх, мама була шокована: діти голодні, роздягнені — повні злидні. Бо ж вона так не хотіла, щоб невістка Алла з онуками їхала з Долинського, дуже плакала… Повернувшись додому, ми почали часто відправляти їм посилки, особливо перед початком навчального року. А з часом усі, як то кажуть, скинулися й купили їм будинок. Алла так і не вийшла більше заміж. Дітей підняла на ноги сама. Вони вже дорослі. У кожного своя сім’я, вже свої діти. Іноді приїжджають у гості до бабусі. Але частіше дзвонять, цікавляться її здоров’ям. Хороші діти.

У мене є дві старші сестри. У 1963-у народилася Люба, в заміжжі — Поштар, відома у Рені підприємиця і художниця. А через рік з’явилася Олена. Вона довгий час жила і працювала в Молдові педагогом. Зараз проживає у Франції. Четверта дитина в сім’ї — я, а наймолодший — брат Ваня. Він живе у Долинському, займається фермерством.

СТАНОВЛЕННЯ

Навчалася Катерина Куртєва в Долинській школі. У ті часи багато базових підприємств восени залучали учнів на сільгоспроботи. Свої перші гроші Катя заробила, ще будучи десятикласницею, — працювала влітку разом з батьком на комбайні його помічницею.

Закінчивши у 1984-у школу, 16 її однокласників, у тому числі й вона, за пропозицією головного агронома колгоспу Івана Васильовича Дундука поїхали вступати до Одеського сільськогосподарського інституту. Вступив лише один, Петров. Повернувшись додому, місяць пропрацювала у виноградарській бригаді, а потім влаштувалася дояркою (тоді, щоб тебе взяли дояркою, потрібно було виграти конкурс). Через рік знову подала документи в той же інститут на економічний факультет. І домоглася свого. У 1989-у, після закінчення вишу, виконувала обов’язки рядового бухгалтера у колгоспі. Із 2002-го — головний бухгалтер.

Чоловік, Дмитро Андрійович Куртєв, з яким вона познайомилася після 4-го курсу в будинку культури під час перегляду художнього фільму, на п’ять років старший за Катерину. Працював докером у Ренійському порту. Зараз — на пенсії з інвалідності. «До моєї роботи бухгалтера він раніше якось скептично ставився. Мовляв, робота сидяча, в кабінеті. Я завжди в теплі, маю справу тільки зі звітами, нарахуванням зарплати тощо. Але з 2017-го, коли у нас тут відбувалися серйозні розбірки, його ставлення до моєї роботи змінилося. Прекрасно розуміючи суть і мету конфлікту, він завжди був поруч зі мною і завжди мене підтримував. Він — хороший чоловік і батько. Велике домашнє господарство лежить, по суті, на ньому. У нас повне взаєморозуміння. І я дякую Богові, що він колись поєднав нас і подарував нам двох прекрасних діток.

Вікторії вже 29 років. Вона закінчила Дніпропетровську митну академію. Має два ди-пломи: юриста та економіста. Живе і працює в Одесі помічником нотаріуса. Син, Коля, народився в 2003-у, студент 2-го курсу Київського медуніверситету ім. Богомольця.

Ось, власне, і все про біографію.

«ВЕСЕЛА» ПРОФЕСІЯ

Нашу з Катериною Петрівною бесіду ми почали о п’ятій годині вечора в її кабінеті з мого питання, чому вона вибрала таку нудну професію.

— Ви не праві, — тут же заперечила. — Бухгалтер — це дуже навіть ненудна професія. Це — «найвеселіша» професія. Податкове законодавство так часто нас «веселить» — нарегочешся. Що не місяць — то сюрприз. А як нас «веселять» іноді люди, котрі міркують, що бухгалтер тільки й думає, як поцупити собі з каси підприємства якомога більше грошей й обділити простих роботяг... Та я особисто не ображаюся, бо люди майже нічого не знають про нашу роботу. Вона зовсім не така проста, як здається збоку. Скажу: якщо бухгалтерський облік — твоє покликання, то від роботи отримуєш величезне задоволення.

— Для вас це…

— Задоволення. Для мене моя робота — задоволення, адже я її люблю. Якщо підходити до неї без душі, то неминучі помилки, від яких постраждає все підприємство.

— А ви їх допускаєте у своїй роботі?

— Раніше бувало. Зараз вже, перш ніж здати якийсь звіт або заповнити декларацію, десять разів перевіряю, а потім перевіряю ще раз. Серйозна фінансова помилка бухгалтера іноді в одну мить може знищити цілу компанію. Робота бухгалтера — це не просто цифри. Його завдання, особливо головного бухгалтера, — підказувати керівникові, куди доцільно вкладати фінанси, на чому можна заробити і де є ризик «прогоріти». Головному бухгалтерові треба вміти правильно розподілити роботу між усіма бухгалтерами відділу, вміти налагоджувати партнерські відносини з колегами з інших підприємств, співробітниками фіскальної служби та інших державних установ, ладити з людьми, знати, кого з працівників треба вчасно фінансово підтримати і т. д.

Робота головбуха — це, швидше за все, робота з людьми, робота зі складання стратегії розвитку підприємства, ніж нарахування зарплати, відрахування податків і підготовка всіляких звітів. «Живішої» і цікавішої роботи для себе не бачила і не бачу, хоча в дитинстві мені дуже подобалася робота продавчині в магазині. Люди нашої професії — абсолютно незамінні в сучасному світі. А ще я вам скажу, що бухгалтери, особливо хороші, ніколи не залишаться без роботи.

— А ви не шкодуєте, що три роки тому свої фінанси у СВК «Долинське» почав інвестувати відомий в Одесі бізнесмен Андрій Іванов?

— Якби не він, наше господарство два роки тому померло б. Скажу так: нам з ним пощастило, йому — ні. Ви бачите, які неврожайні пішли роки поспіль? Інший би зажадав свої гроші назад і забув про нас. А він усе вкладає і вкладає. За три роки інвестував у підприємство вже понад 50 мільйонів гривень: закуповується нова сільгосптехніка, елітне насіння, добрива, побудували ангар для зберігання зерна, створюються нормальні умови для роботи, вчасно виплачується хороша зарплата працівникам, причому все робиться «по-білому». Ніколи й нікому жодна копійка не видається в конверті. А скільком він допоміг у нашому селі! Тим, хто найбільше потребує. Іншого такого інвестора в регіоні не знаю. Напевно, і в області нема такого. Я так думаю, що Андрієві Ігоровичу просто шкода залишити нас наодинці з нашими проблемами... Він — великий людинолюб і справжній патріот свого краю.

— З якими основними проблемами стикаєтеся у своїй роботі?

— Серйозних проблем у житті, слава Богу, в мене не було. І на роботі останні три роки теж. Взагалі, я не можу сказати, що існують якісь проблеми, які не можна вирішити. Будь-яка проблема завжди має рішення. А прийняти його можна легко і просто, коли є згуртований колектив, взаєморозуміння, взаємоповага і мета, до якої ми разом йдемо. Тільки коли існує дружна команда, коли поставлені завдання, тоді всі вони вирішуються, а проблем бути просто не може. Всі робочі питання, які виникають щодня, — це не проблеми. Чи то дрібні робочі моменти, чи великі проєкти. Потрібно тільки не панікувати, а дотримуватися спокою і поваги до кожної думки, мати витримку й накопичувати в собі мудрість, щоб добре обміркувати той чи інший висновок і спільно ухвалити правильне рішення. Те ж саме у житті: якщо є підтримка сім’ї, життєва мудрість або просто бажання почути пораду близьких людей, то навіть найбільша проблема перестає лякати.

Війна на Сході України, де гинуть люди, — це проблема! Тотальна корупція у всіх структурах влади, в судах — це проблема! Політичний хаос в Україні — це проблема! Від усього цього країна котиться (точніше, вже докотилася) туди, звідки котитися далі нікуди, — це проблема! Аграрії Бессарабії б’ють у всі дзвони про те, що вмирають через посуху, нічим сіяти і нічого сіяти. А у відповідь що? Тиша. Але не можна ж владі так байдуже ставитися до людей, особливо до тих, хто годує країну. Пам’ятаєте, скільки зустрічей, нарад було на різних рівнях щодо торішньої катастрофічної ситуації в аграрному секторі? Чого тільки не обіцяли нам прем’єр-міністр і президент! А віз, як то кажуть... Ми звикли терпіти свавілля, що твориться в країні. Ось це проблема!

Але, незважаючи на все це, можна бути щасливою людиною. Тільки треба захотіти і боротися за своє щастя, діяти, а не плакати…

— А ви дієте?

— Завше. Для цього я й пішла в депутати міської ради. Намагаюся якось вирішити хоч деякі серйозні проблеми, але децентралізація, що проводиться в країні, з моєї точки зору, заважає цьому. Ця чергова реформа, яка веде нас у прірву, в безнадію, злидні, і залежність.

ПОКИ ЛЮДИНА ЖИВА, МОЖНА ВИРІШИТИ БУДЬ-ЯКІ ПРОБЛЕМИ

— Катерино Петрівно, давайте від справ виробничих перейдемо до загальних питань і трішечки поговоримо про... щастя. Ви, якщо я правильно зрозумів, абсолютно щаслива жінка?

— Так, вважаю себе щасливою жінкою. Мати хороших, на-дійних колег, улюблену роботу, нормального начальника, прекрасних дітей, коханого чоловіка — хіба це не щастя? Я, як і всі з нас, з дитинства мріяла про любов, дітей і міцну сім’ю. Моя мрія збулася: все це у мене є. З іншого боку, я хотіла відбутися як професіонал і навчитися поєднувати дім і роботу в гармонії. І це мені вдалося.

Але абсолютно щасливою жінкою я себе вважаю тільки в моменти, коли вдається комусь конкретно допомогти й коли бачу сльози радості на очах у людей. Мої батьки завжди робили добро. Ось і я намагаюся робити те ж саме. Хто по життю не робив людям добро, той не зрозуміє, що таке справжнє щастя. В житті всяке буває. Але якщо жінка хоче бути щасливою, вона буде такою, навіть якщо у неї не має дорогого авто, двоповерхового особняка, великих грошей. Якщо ж жінка з ранку і до вечора тільки те й робить, що обурюється тим, що чоловік або дитина не так щось зробили, якщо вона постійно не задоволена тим, що всі депутати і президенти погані, якщо начальник не таким тоном з нею поговорив... Одне слово, знайти привід або причини, щоб бути нещасливою, — найпростіше. Проблеми у кожної людини завжди були і будуть. А ось, щоб бути щасливою, для цього потрібна величезна робота душі.

— Які найбільші труднощі вам довелося пережити в особистому житті і в кар’єрі? Які уроки взяли з цього?

— Про яку кар’єру ви говорите, Петре Федоровичу?! Я ж не прем’єр-міністр, і не губернатор і навіть не міський голова! Я — проста сільська жінка-бухгалтер. У мене для щастя є, як я казала, все. Так, і втрати, як у кожної людини, були. А найбільші з тих, що довелося пережити, — це смерть батька і брата.

Батько був людиною, яка завжди мене підтримувала, яка вчила нас, своїх дітей, мудрості життя і ставив на шлях істинний. Тато, я вже говорила, був дуже небайдужою і мудрою людиною. Напевно, свій характер, цілеспрямованість, бажання робити людям добро і не пасувати перед жодними труднощами — все це я взяла саме від нього. Ми втратили тата (мама — чоловіка), втратили людину, яка дуже багато значила для нас. Але втрата в молодому віці брата — це була, мабуть, найбільша втрата. Коли не стало цих двох рідних людей, я тільки тоді зрозуміла, як важливо цінувати кожен момент життя і встигати говорити про свою любов близьким, берегти їх. Моя мама все життя любила батька і продовжує любити його після смерті…

— Ваш робочий день починається о восьмій ранку і часом закінчується о 21-й вечора. Часто доводиться працювати у вихідні. Як вдається виділити час для себе, коханої, і для того, щоб підтримувати домашній затишок?

— Коли у тебе є надійний чоловік, який до твоєї роботи ставиться з розумінням, завжди можна знайти час для себе. Хоча, якщо чесно, в пріоритеті у мене діти і чоловік, а вже потім — я сама.

— Що ви хотіли б побажати жінкам?

— Усім бажаю міцного здоров’я. Бо, як показує практика останніх років, ми дуже залежимо від свого здоров’я. Іноді ми цього не цінуємо і не розуміємо, поки не зіткнемося з бідою. Тому бережіть одне одного, дорогі друзі. Жінкам ще окремо бажаю: полюбіть себе. Відчувайте себе потрібними, і не тільки в родині, а й у всіх сферах життя, і не тільки для своїх других половинок, а й для оточуючих, ваших близьких, колег. Бо, коли ти комусь потрібен, ти обов’язково чогось доб’єшся і зробиш багато. Коли людина перестає почуватися потрібною, у неї втрачається сенс життя. Тому, милі жінки, любіть і бережіть себе, пам’ятайте завжди, що ви — жінка, і жінка не просто з великої літери. Я б у цьому слові всі букви написала великими!

— Ви вірите у Бога?

— Вірю. І відчуваю, як Він мене кожен день підтримує. Якби не Бог, я б не змогла ви-тримати ті події, які відбувалися у нашому селі кілька років тому. Якби не Бог, не було б у нас сьогодні Андрія Іванова.

— Якщо я вас правильно зрозумів, ви вірите у вищу справедливість?

— Так. Я вірю, що в житті добро обов’язково переможе. І війна закінчиться, і люди почнуть нормально жити. Мені прикро за країну, багату й розумну, яку лихоманить вже стільки років поспіль. А могла ж бути процвітаючою, якби при владі всі ці роки були справжні, люблячі свою країну президенти, депутати Верховної Ради, прем’єр-міністри. Рано чи пізно кожен з них, впевнена, отримає від Всевишнього по заслугах, за те, що не живуть за заповідями Божими. А це не так важко. Треба просто чесно працювати, відповідально робити свою справу, любити і цінувати людей, які живуть поруч з тобою, які повірили в тебе й обрали в депутати і т. д.

— Що вас радує в житті?

— Те, що і всіх людей, — мої діти, чоловік, колеги, надійні друзі.

— Про що мрієте?

— Вже сказала: щоб був мир і всі люди були щасливими.

— Ви вмієте прощати образи?

— Я намагаюся на людей не ображатися. А якщо й трапляється таке, то я, звичайно ж, прощаю. Це одна з Божих заповідей.

— Що б ви в цьому контексті побажали читачам «Чорноморських новин»?

Я всім нам бажаю, щоб життя наше змінилося на краще, щоб усі, повторюся, були здорові, почали частіше посміхатися і вітатися з тими, з ким ще вчора лаялися і сперечалися до хрипоти через усілякі дрібниці. Поки людина жива, можна вирішити будь-яку проблему, вирішити будь спірне питання. Тому я всім бажаю довгого і щасливого життя, щоб у кожній родині був достаток, щоб не хворіли близькі. Щоб у нашій країні був мир. І ще одне у мене до вас, дорогі друзі, побажання. Постарайтеся бути небайдужими до чужого болю, до чужих проблем. Пам’ятайте, що байдужість небезпечніша за іржу, а добро на цій землі завжди перемагає.

* * *

...Ми з Катериною Петрівною ще довго могли б говорити про життя, але вже був пізній вечір і кожного з нас вдома чекали. А це добре, коли вдома тебе чекають.

Петро ХАДЖІ-ІВАН

Ренійська ОТГ.