Ярослав Дмитрович Прокопишин – великий друг нашого аж занадто скромного за штатним розписом, але багатого на авторське коло редакційного колективу. Багаторічний передплатник «Чорноморських новин», цікавий полеміст – завжди має власне неупереджене судження про певну подію чи процес, інколи – щирий критик журналістських та авторських виступів. Коли нам стає дуже скрутно, друк газети підтримує пен-сійною копійкою, за що йому безмежно вдячні. Пат-ріот. Шкода лише, що не активний дописувач нашого часопису, бо ж людина він надзвичайно цікава, захоплена, розповісти має про що – прожив на світі непростих, дуже насичених 75 літ.

У номері «ЧН» за 12-14 серпня ви мали нагоду прочитати цікаву розповідь Ярослава Дмитровича, підкріплену його ж власними знімками, про доленосні події тридцятирічної давнини, коли Верховна Рада проголосила Незалежність України. Того дня, 24 серпня 1991-го (22 серпня відзначив своє 45-ліття), він разом із побратимами стояв під стінами парламенту, чекаючи єдиного слова – «незалежні!».

Український синьо-жовтий прапор, який тоді внесли до сесійної зали (цей момент знаний сьогодні кожному з документальної кінохроніки), привезли саме з Одеси. Полотнище, якому місце в музеї, зшивали наші жінки-патріотки. Тож ми, одесити, – не крайні, не сторонні, а серед перших у виборюванні права жити й вільно господарювати у власному домі.

На той час Ярослав Прокопишин уже добре знав, як тяжко до цього йшли цілі покоління українців. Сам він родом із Тернопільщини, з багатодітної родини. Батько – фронтовик, вбитий на роботі. Пригадує, як ще малим на власні очі бачив: енкаведисти замордували людей, виклали скривавлених біля тину в ряд і пильно стежили, хто заплаче, хто кинеться до мертвих, хто щось недобре кине у бік влади... Хлопчик чув, що то бандерівці, що вони «за Україну». Але значення тих слів зрозумів лише згодом, коли навчився бачити, відчувати й осмислювати життя у всій його повноті.

Випускник Львівського політеху, головний інженер Одеського заводу будівельних матеріалів №2, що на Жеваховій горі, головний енергетик Одеського відділення Нацбанку України, звідки й пішов на заслужений відпочинок. Він би й досі працював, бо ж батьки наділили фізичним здоров’ям і позитивним сприйняттям життя, але так трапилося, що мусить щохвилини бути біля коханої дружини Тамари, з якою разом вже довше 50 літ. І сприймає це не як виклик долі, а як можливість бути разом, дивитися в милі очі й тримати за руку найдорожчу на світі людину.

Чутливо реагує, коли хтось сторонній, почувши його правильну українську, знічев’я кидає: «Понаєхалі!». А він, до слова, вільно володіє не лише українською і російською, ще й добре знає анг-лійську та італійську. А що його за правильну мову сприймають за приїжджого, який, мовляв, прибув встановлювати тут «бандеровскіє порядкі», то може з гордістю відповісти, що він чимало зробив для Одеси і для одеситів за 38 років, відколи житейські дороги привели до міста на Чорному морі, і що Одеса сприймає за свого кожного, хто зробив для неї щось корисне, а не лише тих, хто мав щастя тут народитися. Послуговується ж українською тому, що українець, що не приліплюється до чужої культури, бо ж своя, рідна – велика і шанована світом.

Якось розповів, що йому, досвідченому енергетику, доручили зібрати команду найкращих у Союзі фахівців-колег, аби спроєктувати чотири вишки по 80 прожекторів, замовити їх виготовлення й обслуговувати під час Олімпійських ігор-80, що проходили у Москві. З роботою команда впоралася на відмінно. Це до того, що українські спеціалісти завжди були серед кращих, якщо не найкращими. Відповідальні, освічені, працелюбні, ініціативні…

Чому ж так вийшло, що ладу в своєму рідному домі ми й досі не навели? Це дуже непокоїть Ярослава Дмитровича, ятрить його небайдужу душу, бо він, як і ті убиті енкаведистами люди з його дитинства, ЗА УКРАЇНУ!

Спортсмен-першорозрядник, добре грає в теніс, шахи, а ще – нумізмат, книголюб, фотограф і, звісно ж, громадський діяч. На зорі незалежності активно влився в патріотичне русло Одещини. Був делегатом ІІ, ІІІ та ІV з’їздів Народного руху України від нашої області. Пишається знайомством чи й приятелюванням з багатьма великими людьми, як і власною причетністю до творення значущих, вікопомних змін у житті нашого міста, нашого краю, нашої держави.

Щиро вітаємо нашого побратима Ярослава Дмитровича Прокопишина зі славним ювілеєм, зичимо здоров’я, ладу в родині, довгих років життя. І настав час, друже, братися за мемуари.

Колектив «Чорноморських новин».