Друже редакторе! Таке я переживав уперше за цих тридцять років!

Мене запросили до Одеського державного університету внутрішніх справ на честь 30-ліття України. Й ось я виходжу з машини і йду на пляц, де стоять вишикувані кілька сотень студентів першого курсу. І раптом стаю — вражений і шокований! Усі юні слідчі й поліцейські одягнуті у вишиванки! А я, як завжди, маю на собі таку ж сорочку.

Питаю у генерала В’ячеслава Аброськіна, ректора університету:

— Це що, нова форма одягу?

— Ні, ми сказали усім, щоб привезли з дому вишиванки. На свята будемо їх одягати.

Дві години я мав потрясаюче відчуття радості і задоволення! Усі команди віддавалися рідною мовою, усі нагороди надруковані рідною мовою, усі пісні звучали рідною! Кожен виступ за-кінчувався гаслом: «Слава Україні!». Й у відповідь лунало громове: «Героям слава!».

І Павла Ровенка, нашого одеського бандуриста, усі сприймали на славу!

Я стояв і повторював сам собі: «Україна відбулася! Україна буде українською! Справжньою!».

Ці юнаки будуть і служити, і захищати, як написано за спинами на світлині однієї з груп.

НАШ КРАЙ — ЦЕ РАЙ

Діялось давно це —

на початку світу:

став своїм народам

Землю Бог ділити.

Кожному відкраяв

щедро його долю,

та й присів собі спочити

на престолі.

Глип — а осторонь вусаті

та косаті

Чемно так чекають, небожата.

— Ох ти, Боже! —

охнув Бог і так промовив:

«Що ж це ви занадто чемні,

га, панове?

Я ж всю Землю

поділив уже, покраяв,

ні шматочка в мене вільного

немає...».

А вусаті і косаті кажуть:

«Боже!

Лізти в очі сперед

інших нам не гоже.

Та й про землю нащо

нам переживати:

неможливого нема

для тебе, Тату!».

«Що ж це діять? —

каже Бог. — Ви гарні діти...

Де ж мені вас поселити?

Де вас діти?

От що зроблю:

вкраю вам я свого Раю —

там і гори, і річки,

і степ без краю!

Нате срібний ключ вам —

відмикайте!

А іще —

ці золоті гостинці майте:

ось ярмо —

волів сивеньких запрягати,

плуг, щоб землю пооравши,

обробляти,

ось сокира,

щоб хати і храми ставить,

чаша, щоб вином святкові дні

пожвавить».

З того часу

не один вже вік пролинув —

Ми ж свій край зовемо досі —

УкРАЇна,

орем землю,

зводим храми і заводи

і боронимо Вітчизну

від заброди.

Божого леліємо гостинця.

І пишаємось,

що всі ми — українці.

12.12.97.

Олекса РІЗНИКІВ,

письменник, двічі репресований совєцького союзу, повний кавалер ордена «За заслуги».