Напевне, для більшості читачів стане відкриттям, що неактивність на українському ринку праці є значно більшою проблемою, ніж безробіття.

Для початку варто розібратися у термінології. Не всі люди, які не є працевлаштованими, є безробітними. Насправді на ринку праці є значна категорія людей, що не є шукачами роботи, а відтак вважаються Міжнародною організацією праці не безробітними, а саме неактивними. Відповідно до визначень нашої організації, людина, щоб вважатися безробітною, має підпадати під три критерії: не мати роботи; перебувати у пошуках роботи; бути готовим вийти на роботу протягом двох тижнів з моменту надходження пропозиції. При цьому, у медіа та офіційних звітах зазвичай апелюють саме до статистики безробіття, а величезна кількість неактивних громадян, які перебувають поза компетенцією усіх служб, просто випадає з поля зору, тому цілком ймовірно, що про таку категорію людей ви дізнаєтеся вперше.

В Україні, за статистикою обстеження робочої сили 2019 року, неактивними на ринку праці є близько 10 мільйонів осіб віком від 15 до 70 років. Погодьтеся, число вражаюче, і навіть якщо відняти від нього близько 4 мільйонів пенсіонерів, залишиться близько 6 мільйонів людей віком від 15 до 59, котрі не шукають роботи. Певна частина з них — студенти, і лише близько 1% не є пошукачами через стан здоров’я. Якщо для порівняння візьмемо статистику обстеження робочої сили щодо безробітних, то їх у країні налічується «лише» 1,5 мільйона (500 тисяч — за даними Державної служби зайнятості). Відчуваєте різницю? Й оскільки проблема неактивності не спливає на поверхню, вона, власне, не вирішується.

Якщо порівняти статистику безробіття серед чоловіків та жінок в Україні, то доведеться здивувати вас знову, адже жінок у цій категорії виявиться менше. Чому? Та тому, що саме жінки найбільше залучені до домашньої праці й догляду за дітьми та старшими людьми. А отже, саме вони, як ви вже здогадалися, складають вагому частину «невидимої когорти» неактивних громадян. Понад три з половиною мільйона жінок від 15 до 59 є неактивними, а це, зважте, більше половини неактивних громадян у країні.

Давайте тепер розберемося: кому, власне, ця неактивність шкодить — державі, громадянам, а може, і працедавцям? Відповідь тут: усім. Держава недоотримує значну частину доходу в бюджет, яку генерували б ці громадяни, будучи працевлаштованими. До того ж, багатьом з них вона виплачує соціальну допомогу. Роботодавці ж у багатьох галузях відчувають нестачу робочої сили, й цю нішу цілком могли б заповнити саме люди з неактивного пулу. Величезна частина неактивних громадян хотіла б працювати, але не може цього зробити через об’єктивні бар’єри. Скажімо, чиїсь трудові навички стали неактуальними. Як-от матерів, котрі вийшли через три роки з декрету, чи працівників, що мали вузьку спеціалізацію, яка більше не затребувана на ринку праці. Хтось просто зневірився знайти роботу після років безплідих пошуків. А комусь, наприклад, просто нема чим добиратися у сусіднє село на роботу. Та, мабуть, найбільший внесок у неактивність вносить саме «традиційне» розуміння ролі жінки у сім’ї та суспільстві, що передбачає лише домашню працю та догляд за дітьми. Всі ці люди, врешті-решт, потрапляють на узбіччя трудового ринку.

Як вирішити проблему неактивності? Важливо розуміти, що тут нема єдиного уніфікованого рішення, яке закрило б відразу проблему на всіх рівнях. Проте, я вважаю, є цілком очевидні кроки, які можна здійснити. По-перше, необхідна політична воля і бажання з боку держави виявити таких громадян. Далі слід провести комунікаційні кампанії, спрямовані окремо на певну групу та проінформувати неактивних громадян про те, що держава готова допомогти їм у пошуках роботи. Звичайно, відразу буде неможливо допомогти усім, однак слід пріоритезувати окремі групи, яким допомога надаватиметься у першу чергу. Проблема комплексна, потребує залучення багатьох сторін: освітніх закладів, громадських організацій, місцевих органів влади, які разом могли б розробити певний ряд заходів, аби допомогти людям увійти на робочий ринок. Міжнародна організація праці має технічну експертизу, щоб надавати підтримку Україні на кожному із цих етапів.

Також держава могла б за-охочувати людей, котрі мають неактивний статус, реєструватися у Державній службі зайнятості, яка, у свою чергу, допомагала б їм складати план пошуку роботи, визначати які трудові навички людини потребують вдосконалення, проводити тренінги для підвищення кваліфікації тощо.

Наведу приклад, як проблема неактивності та безробіття була вирішена у моїй рідній Боснії та Герцоговині на місцевому рівні в одній з громад. Муніципалітет продав велике приміщення, що пустувало через руйнацію ще під час війни у Боснії, під завод одному місцевому роботодавцеві лише за 0,5 євро, але з обов’язковою умовою: працевлаштувати не менше 500 мешканців місцевої громади. Ос-кільки для роботи на заводі не було достатньо кваліфікованої робочої сили, місцева державна служба зайнятості запропонувала роботодавцеві свої послуги у пошуку людей та розробці програми навчання з місцевою середньою школою, щоб працівники здобули необхідні навички. Служба зайнятості також запропонувала усім зареєстрованим безробітним перекваліфікацію та можливості працевлаштування. У підсумку роботодавець найняв 740 осіб. Оскільки багато із працевлаштованих не мали, де залишити дітей, роботодавець побудував дитячий садок на території заводу і взяв на себе його оплату для працівників з малими дітьми.

Я працюю в Україні вже четвертий рік і хочу зазначити, що проблема неактивності громадян — проблема не унікальна саме для України. На рівні країн Євросоюзу та Балканського регіону вона також стоїть досить гостро. Проте, розвинені країни не роблять вигляду, що цієї проблеми нема, навпаки — вони постійно таргетують пріоритетні для них групи неактивних громадян і допомагають їм з працевлаштуванням. Прикметно, що часто саме підприємці стають зацікавленою стороною, яка хоче привабити більше робочої сили у тих сферах, де її бракує, й певні активності для заохочення потенційних працівників фінансують саме вони.

Тут варто додати, що для допомоги у працевлаштуванні неактивних громадян країна не повинна обов’язково бути багатою — зовсім ні. Просто, цю проблему слід ідентифікувати й почати робити послідовні кроки до її вирішення у партнерстві між урядом, державними службами зайнятості, соціальними і медичними закладами, закладами освіти, роботодавцями та організаціями громадянського суспільства. І чим раніше, тим краще.

Джемал ХОДЖІЧ, старший технічний радник Міжнародної організації праці в Україні.