Серед фахівців із сучасної історії Росії довгий час побутував жарт про розбіжності двох кремлівських веж. Щось на зразок того, що одна вежа за мир і переговори, а інша — за війну. Жарт перетворився на думку, коли президентом на короткий термін став особистий друг Путіна Дмитро Медведєв. І відразу заявив, що свобода краща за несвободу. Наскільки свобода в російському розумінні краща, стало зрозумілим після нападу Росії на Грузію в серпні 2008 року.

СЮРПРИЗ ДО ПРИЇЗДУ ВІКТОРІЇ НУЛАНД

Надалі Медведєва визнали м’яким варіантом Путіна і пустодзвоном. Це коштувало йому поста голови партії «Единая Россия» і дружби з патроном. У перспективі маячив відхід з полі-тики в сюжети анекдотів. Тре-ба було терміново рятувати репутацію. На весь світ крикнути, що несвобода краща. І випадок нагодився. Стаття заступника голови Ради безпеки Росії «Чому безглузді контакти з нинішнім українським керівництвом. П’ять коротких полемічних тез» у газеті «Комерсант» опублікована дуже вчасно. Вона привернула увагу «самого», змусила його думати, що колишнього друга ще можна якось використовувати.

Слід зауважити, що у величезній за обсягом статті ніякої полеміки нема. Є розвиток думок президента Росії (в хамській інтерпретації), прямі образи на адресу українського керівництва і президента Зеленського особисто. Для таких провокацій раніше залучали Володимира Жириновського. Але цього разу Кремлю знадобилася фігура масштабніша. Аби показати, що у «веж» нема розбіжностей.

Статтю Медведєва опублікували в той день, коли в Москву для переговорів прибула Вікторія Нуланд, заступниця держсекретаря США з політичних питань. Візит цей обидві сторони готували довго. Довелося — як виняток — на час скасувати обопільні санкції. Але справа того варта. Був взаємний інтерес. Президент Байден послав гінця до Москви, щоб закріпити «успіхи» Женевського саміту і, якщо вдасться, привести до Вашингтона домовленості, за-фіксовані на папері.

За чутками, серед передбачуваних домовленостей було реальне відведення російських військ від кордонів України і повернення до порядку денного зустрічей на вищому рівні в «нормандському форматі». Що Нуланд пропонувала натомість, залишається таємницею. Переговори щодо України фактично зірвані. І не останню роль у їх зриві зіграла стаття Медведєва в «Коммерсанте». Нагадаю, що головною її тезою є несамостійність української влади, до якої не може бути довіри, а відтак переговори з нею абсолютно безглузді.

З «нормандським форматом», однак, треба або зав’язати назавжди, або продемонструвати продовження процесу бодай для вигляду. Рятувати становище в одному з двох варіантів на початку нинішнього тижня спробували двоє лідерів з європейської четвірки. Президент Франції Еммануель Макрон і все ще канцлер ФРН Ангела Меркель за допомогою відеозв’язку провели переговори спочатку з Володимиром Зеленським, а потім з Володимиром Путіним. Якби був прогрес, засоби масової інформації донесли б до нас добру новину. Поки ж єдиною новиною стало те, що безпосередньо (навіть по відеозв’язку в режимі конференції) президенти України й Росії нормально спілкуватися не здатні. Спілкуватимуться радники і, можливо, заступники міністрів.

ІСТОРІЯ ЗАКІНЧИТЬСЯ, АЛЕ КОЛИ?

І все ж, в офісі на Банковій наполегливо твердять, що підготовка зустрічі Зеленського з Путіним іде повним ходом. До кінця року вона, на їхню думку, відбудеться, що б не писав Дмитро Медведєв. У політиці, звичайно, все може статися, але, думаю, саме українці зацікавлені, щоб така зустріч не відбулася. Тому що до всіх козирів (у пропаганді, у військовому сенсі й у фінансах) Кремль прикупив джокера — зростаючу до небес спотову ціну на енергоресурси. Що, в принципі, здатне поставити на коліна не тільки Європу, а й частину Азії, включаючи Китай.

Глобальний ринок, звичайно, впорається з труднощами, як впорався в 1973 році в результаті арабського ембарго і зростання цін на нафту. Але тим часом по всьому світі «помруть» найбільш енергоємні виробни-цтва. Такі, як металургія, на якій тримається український експорт. Україна у великій енергетичній грі була, прямо скажемо, збоку. Могла б дещо виграти, збільшивши видобуток власного вугілля, нафти і газу. Але подолати корупцію, коли з кожного долара інвестицій чиновники вимагають тридцять центів відкату, вже тридцять років як не вдається.

До кінця року, тобто до часу передбачуваної зустрічі президентів Росії й України, поставки російського газу трубопроводами в обхід нашої країни зростатимуть. Можливості реверсу з Європи зменшаться, а дефіцит енергоресурсів у нас сягне критичної позначки. Не виключено, що Путіна доведеться просити про постачання газу. Тобто повернутися до ситуації Януковича у Вільнюсі і до часу Харківських угод 2010 року. Як у такій ситуації поведеться президент Зеленський під час передбачуваної зустрічі з президентом Путіним — хіба що Богові відомо.

Зате всім нам відомо, що стрілянина на Донбасі до кінця року не закінчиться, а російська окупація українських територій продовжиться. До речі, 12 жовтня сповнився рік відтоді, як глава нашої держави в телевізійному інтерв’ю журналістові «Бі-Бі-Сі» Стівену Сакуру публічно пообіцяв припинити війну на сході України або покинути свій пост. «Якщо я не зможу закінчити війну, — сказав Володимир Зеленський, — значить потрібно, щоб прийшла інша людина, яка здатна закінчити цю трагічну історію».

Журналіст, на жаль, не запитав, протягом якого часу Президент України збирається «закінчити історію» і коли саме в разі невдачі піде у відставку. А терміни мають значення. Оскільки (в інтер-претації опричників з Банкової) гучну обіцянку виконати відразу не вдасться. Доведеться, уявіть, ще раз стати президентом. А якщо не вийде вдруге? Доведеться міняти Конституцію? Основний Закон, звичайно, дуже заважає. Заважає завершити війну, заважає боротися з корупцією і злиднями, заважає множити на нуль парламентську опозицію.

Але що поробиш — демократія. Доводиться вислуховувати на саміті з ЄС нотації від керівництва Євросоюзу. І терпіти, як в хамській статті радить Дмитро Медведєв.