Кожній людині на віку написано знайти свою половинку, щоб пройти з нею рука об руку відведений шлях і побудувати спільне майбутнє. Не всім у цих пошуках таланить. А ось до Миколи і Юлії Федорончуків із Ройлянки доля була прихильною. Нещодавно вони відзначили сорокаріччя спільного життя.

Як познайомилися? Історія їхнього кохання воістину варта кіносюжету. Як каже подружжя, у них була «любов, схожа на сон, як у пісні співається...».

В обох Федорончуків глибоке ройлянське коріння. До того ж їхні батьки — Микола Якович і Федір Олександрович — були нерозлучними друзями. Якось батько Миколи, вирушаючи в гості до друга, взяв старшого сина із собою. Батько Юлії подивився уважно на хлопця і несподівано запропонував товаришеві:

— Ми ж і породичатися можемо. У мене — дві доньки, у тебе — два сини. Миколко, нумо придивися до моєї старшої. Юлька у мене ще маленька, ляльками грається...

До пори до часу ця розмова забулася, і життя йшло собі своєю чергою. Микола вчився. Дедалі частіше замислювався про вибір професії. Батько наполягав на вступі до музичного училища. Сам Микола Якович був відомим на всю округу гармоністом: жодні урочистості, жодне весілля без нього не обходилося. Часто брав із собою й синів. У Миколи були музичні здібності — навчився грати на гітарі.

— Мама на музичному училищі не наполягала, — згадує Микола Миколайович. — Казала: «Ти, синку, дивись сам, — де тобі краще». Мене віднаджувало, що в училищі треба кілька років вчитися, а це означало — бути залежним від батьків. А мені так хотілося самостійності. До того ж у мріях вже давно бачив себе за шоферською баранкою...

Вибір був зроблений. Федорончук закінчив професійні курси, вечірню школу і став у колгоспі водієм... Усе подальше його життя також пов’язане з автотранспортом. Навіть армійську службу проходив за кермом, а служив він у військовій комендатурі в Баку. Після демобілізації більше десяти років возив ліс із Білорусії та Росії. Улюблену професію довелося залишити за станом здоров’я. З цієї ж причини й раніше пішов на пенсію — отримав інвалідність.

Власне, завдяки машині, точніше — мотоциклу, Микола і позна-йомився з Юлею. А було це так. Їхав він із Забар, а любив швидку їзду, й на околиці Ройлянки несподівано з одного із дворів вийшла «делегація» гусей. Мотоциклістові довелося різко загальмувати. Дівчина, що проводжала гусей на пасовище, взяла лихача у шори.

А в Миколи аж подих перехопило. Він як глянув у її зелені очі, так і потонув у них. Красива, струнка, русокоса Юля з перших хвилин підкорила його серце. А тут ще й пам’ять несподівано нагадала: то це ж молодша дочка Федора Свища, татового друга, який ще в дитинстві напророкував, що бути їхнім дітям разом. Не міг він тоді знати, що Микола закохається в Юльку, яка ще з ляльками грається.

Красуня теж накинула оком на парубка. Синьоокого, із смоляним чубом та чорними вусами, які заворожували. А пізніше ще й з’ясувалося, що в Миколи неабияке почуття гумору, що він веселий, душа будь-якої компанії, на гітарі грає… Хто перед таким встоїть?! Далі — спілкування-побачення. Зустрічалися півтора року, доки не зрозуміли, що жити одне без одного не можуть.

Відтоді минуло чотири десятиліття, а вони й досі зачаровано дивляться одне на одного, йдуть по життю, міцно тримаючись за руки. Юлія Федорівна — надійний тил, підтримка Миколи Миколайовича, мати трьох його синів. А він? Він — її міцне плече, опора й кохання на все життя.

Поки ми бесідуємо, Юлія Федорівна турботливо поправляє трохи посивіле чоловікове волосся. Від розмови її відволікає телефонний дзвінок. Вона дає якісь розпорядження. В голосі відчуваються металеві нотки керівника. Так і є: вона — керівник, очолює виноградне господарство «Зорило». На цю посаду її за-просив Степан Георгійович Денов, який взяв у Ройлянці в оренду землю й почав вирощувати виноград. Вибір такого керівника не був випадковим. Юлія Федорончук має багатий досвід у цій справі, працювала колись ланковою на виноградних ділянках. Утім, річ не тільки в досвіді. Її знають у селі як відповідальну, справедливу, хазайновиту людину, авторитетну, з веселою вдачею і відкритою душею. Сьогодні в підпорядкуванні керуючої виноградним господарством 15 працівників, з якими вона зуміла знайти спільну мову.

— Усі — великі трудівниці. Я в усьо-му можу на них покластися, — хвалить своїх колег. — Можна сказати, що мені пощастило з колективом.

І такі стосунки не викликають подиву. У Юлії Федорівни є харизма. А харизматична людина володіє якоюсь магією, вона особлива, не така, як усі. З такими завжди цікаво: ти можеш у них чогось нового навчитися, і вони готові віддавати тобі все, чим наділені від природи: енергетику, силу, любов, взаєморозуміння, довіру...

Ви думаєте, легко було побудувати щасливу сім’ю? Чоловік часто в роз’їздах, на руках — троє дітей. Доглядала також батьків, свекруху. А чоловікова прабабуся — Марія Федорівна — то взагалі легендарна в селі особистість: померла, коли їй було більше ста років. Шістнадцять із них прожила в родині Миколи та Юлії Федорончуків. Лишень ті, хто мешкав під одним дахом з престарі-лими, не завжди здоровими людьми, знають, як це важко. Але це не про Юлію Федорівну...

— От тільки дід у нас незговірливий, — нарікає на свекра Миколу Яковича. — Йому вже 83 роки. Скільки разів пропонували перебратися до нас — не хоче йти з рідного дому…

Сімейне гніздо Федорончуки, як і всі, облаштовували нелегко, докладаючи багато зусиль і долаючи чимало перешкод. Тримали велике господарство: корову, свиней, птицю... Обоє працювали: Микола, як уже мовилося, водієм, а Юля була і дояркою, і ланковою виноградарів, і завгоспом у дитсадку, і швачкою в Старокозачому, на «Белсті», на пошитті капців (до речі, її й дотепер час від часу запрошують туди повернутися)... А от її мрія — працювати продавчинею — так і не збулася. Щоправда, всю красу роботи з цифрами вона таки відчула сповна. На посаді керуючої виноградним господарством їй доводиться багато рахувати. Цифри — це її стихія...

Подружжя вважає: щасливою сім’ю роблять діти. «Сім’я — це діти, вони і є найголовнішим у житті», — кажуть Федорончуки. Їхні сини — Сергій, Дмитро та Ігор — здобули вищу та середню спеціальну освіту. На жаль, не працюють за обраним фахом, але, найважливіше, зуміли утвердитися в житті, мають добру роботу. Одружилися. Батьки тішаться, що всі невістки — з ройлянським корінням. Уже мають п’ятеро онуків. Усі — хлопчики. Микола Миколайович радіє цьому най-більше: синам не передалося його хобі — полювання, то, може, внукам передасться. За станом здоров’я сам він, на жаль, з рушницею по полях уже ходити не може.

А Юлія Федорівна пишається своїми невісточками — Олечкою, Іриночкою, Олесечкою:

— Красиві, мудрі, добрі. Люблю їх, як своїх дочок.

Коли Юлія Федорівна вільна від роботи, телефон у неї червоний від дзвінків, особливо зараз, у сезон закруток. Вона — велика майстриня у цій справі. Телефонують родичі, знайомі, колеги. Всім потрібна порада. У льоху Федорончуків вишикувалася ціла армада банок із консервуванням. Чого там тільки нема!..

— Коли приїжджають діти, — розповідає вправна господиня, — без закруток додому не повертаються.

Було що скуштувати й на столі, накритому до сорокаріччя шлюбу Федорончуків. Пишних урочистостей подружжя не робило, бо цього ж дня в Одесі одружувався племінник Миколи Миколайовича, тож діти та родичі вітали подружжя там. А вдома ювілей відзначили у вузькому колі із сусідами та друзями — Аллою Саакян і Григорієм Кривоберцем.

Побувавши у родині Федорончуків, я ще раз упевнилася, що щасливий шлюб — це маленька країна, життя якої будують дві людини — чоловік і дружина. Миру вашому дому, пане Миколо і пані Юліє! Нехай у ньому завжди живе любов та взаєморозуміння!