До всіх бід, про які йдеться в опублікованій у попередньому номері заяві НСЖУ (див. «Стійкість місцевих ЗМІ як запорука свободи слова», «ЧН» за 13-15 січня), додалася ще одна: обласне комунальне підприємство «Видавництво «Чорномор’я» оголосило про чергове — цього разу десь на третину — підвищення вартості поліграфічних послуг. Ось такий «подарунок» отримала наша редакція до різдвяних свят.

Але повернімося до заяви НСЖУ. Хто і що б не казав, а Національна спілка журналістів України нині є, по суті, єдиною інституцією, яка переймається проблемами засобів масової інформації й тих, хто у них працює. Причому робить це не разово і не від нагоди до нагоди, а послідовно, цілеспрямовано і, що не менш важливо, фахово, дивлячись на ці проблеми не збоку, як, скажімо, деякі грантові експерти чи не персоніфіковані об’єднання-рухи, а зсередини, очима своїх членів (а їх — понад 18 тисяч), які — принаймні абсолютна більшість — є професіоналами ме-дійної справи, бо заробляють на хліб насущний журналістським ремеслом. Чи то в газеті, чи на радіо й телебаченні, чи в електронних ЗМІ. Так-от, якщо дивитися не збоку, а зсередини, що, як уже мовилося, й робить НСЖУ, то ситуація у медійній сфері, особливо на локальному рівні, вкрай загрозлива. Для самих ЗМІ, для свободи слова і для інформаційної безпеки держави.

Безперервне здорожчання паперу, друкарських послуг і тарифів на доставку періодики, провал, передусім через так зване реформування «Укрпошти», передплатної кампанії, обмежені фінансові можливості тих, хто бодай що-небудь читає, бідність й одноманітність рекламного ринку, відсутність пільгових засад для спонсорства та меценатства — все це, обтяжене коронавірусною пандемією, зависло над незалежними медіа Дамоклевим мечем. І той меч може впасти на будь-кого будь-коли. Що, власне, вже й сталося з тими, за даними опитування НСЖУ, 20 відсотками місцевих газет, які припинили свій вихід упродовж двох останніх років. На жаль, кількох видань не дорахувалася й Одещина («Савранські новини», «Миколаївський вісник», «Промінь», «Одеський дачник», «Окна»).

Тож пропозиції Спілки, з огляду на згубну тенденцію, — невідкладні. А це, нагадаю, створення й наповнення достатнім фінансовим ресурсом державного Фонду розвитку місцевих медіа; запровадження для редакцій до кінця карантинного періоду «податкових канікул»; надання їм пільгових кредитів для збереження видань і робочих місць; введення мораторію на підвищення «Укрпоштою» тарифів з оформлення передплати й доставки періодики; забезпечення паритетних засад у висвітленні діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування; заборона виселення друкованих ЗМІ з приміщень, які вони займали до реформування, тощо.

Ці та деякі інші невідкладні заходи, рекомендовані НСЖУ, могли б додати у цей надскладний час місцевим ЗМІ стійкості, а така стійкість є запорукою свободи слова в Україні. До речі, саме на цю тему Спілка за-кликає провести ще й парламентські слухання, залучивши до обговорення та напрацювання спільних підходів і законодавців, й урядовців, і поштовиків, і, звісно ж, журналістську спільноту.

Як на всі ці застереження й ініціативи відреагують Президент, у Верховній Раді, уряді, Міністерстві культури та інформаційної політики, що опікується (чи опікується?) ЗМІ, «Укрпошті» — передбачити важко. Певніший такий прогноз від НСЖУ: «Якщо кількість місцевих медіа скорочуватиметься такими темпами, як нині, то за п’ять років в Україні зникне половина локальних газет, телерадіокомпаній та онлайн-видань».

На цьому, власне, можна було б поставити крапку. Проблеми, що обсіли місцеві ЗМІ, для багатьох з них, якщо не для більшості, без хоч якоїсь державної підтримки є непереборними. Ну хіба допустимо, щоб з кожним здорожчанням паперу, друкарських чи поштових послуг газети пропорційно підвищували й закладену на рік передплатну ціну? А як домогтися своєчасної доставки періодики, якщо «Укрпошта», захопившись «оптимізаційними» процесами, позакривала в селах свої відділення й тепер навідується туди вряди-годи, наскоками? Як вплинути на органи державної та місцевої влади, щоб вони не відкривали нових підручно-слово-співних газеток-бюлетенів, а оприлюднювали ухвалені ними рішення та звітували про свою діяльність у незалежних виданнях, причому робили це не на політичних чи особистісних, а на конкурентних умовах? Як забезпечити виконання прописаної у законі норми про виплату всім реформованим (тобто роздержавленим) ЗМІ одноразової допомоги? Таких проблемних запитань — десятки. Й усі потребують невідкладних відповідей-дій.

Часу на «розгойдування» таки й справді нема. Бо, як кажуть у народі, поки сонце зійде, роса очі виїсть.