Святки минули. Позаду — ворожіння на вилитому воску і на відображеннях у дзеркалах. Тож повернемося до наукового способу передбачення майбутнього. Підкинемо монетку. Впаде цифрою вгору — буде велика війна. Впаде гербом вгору — не буде. У бородатому анекдоті передбачений варіант, коли монетка падає на ребро. Про таку можливість військові експерти і політичні аналітики чомусь забули. А даремно.

Вірити — не вірити

Опитування населення, якими переповнені інтернет-ресурси по обидва боки барикад, починаються словами інтерв’юерів «Чи вірите ви, що почнеться велика війна?». Правильною відповіддю на це питання, з моєї точки зору, було б покласти руку на Біблію, послатися на Коран або Тору, але замість цього експерти і політики міркують про те, що до віри ніякого стосунку не має. Рахують російські танки на українських кордонах і роблять припущення про те, що відбувається в голові Путіна.

Потім ці підрахунки і припущення ЗМІ відтворюють, підсилюють і повертають як достовірні факти, як керівництво до дії політикам, котрі приймають рішення. Наочним підтвердженням є радикальні розбіжності в оцінці «передвоєнної» ситуації у нас і в американців. У телефонних розмовах Джозефа Байдена і Володимира Зеленського зняти розбіжності неможливо. І не потрібно. Президент США монетку один раз підкинув — для нього вона впала цифрою вгору. Після чого інформація, продана як гіпотеза, перетворилася на впевненість. Вторгнення російських військ в Україну — справа най-ближчого майбутнього. Треба посилати до Києва зброю, зміцнювати південний фланг НАТО і погрожувати Кремлю карами.

Для Президента України та ж монетка впала вгору гербом. Отже, треба народ заспокоїти, запобігти паніці у суспільстві і в бізнесі, вести активну дипломатію і, як раніше, сподіватися, що все розсмокчеться. Нічого, певна річ, не розсмокчеться, але час грає на нас. Якщо Путін напасти на Україну в лютому не наважиться, надіслана зброя зміцнить безпеку і дозволить триматися впевненіше на переговорах у будь-якому форматі. Передусім, у форматі «нормандському».

Франція і Німеччина, два з чотирьох гарантів «мінських угод», досі монетку вгору не підкинули і чітко не визначили, як діятимуть у разі близької масштабної війни. Про радикальні санкції щодо Кремля, у будь-якому разі, не йдеться. Навпаки, у французьких й, особливо, в німецьких засобах масової інформації щодня мусується тема збитків, яких антипутін-ська політика може завдати економіці Європи.

Обмовлюся: Європою слід вважати не тільки Францію і Німеччину. Є Європа Східна, є, зрештою, Велика Британія. Керівництву цих країн нема потреби гадати, підкидаючи монетку. Сполучене Королівство після брекзиту йде у фарватері політики США, а більшість населення країн Східної Європи ще не забула російську окупацію. Але навіть вони, природні союзники України, досі не можуть уявити, як поводитися в критичній ситуації. Хіба що створити «мале НАТО».

Якщо не «вірити», а просто подумати, у якої держави може бути план початку масштабної війни в лютому, на всьому глобусі знайдеться єдина країна. Або навіть одна людина, президент цієї країни. Але його інтерес в тому, щоб підкинута вгору монетка взагалі не впала. Або впала на ребро. Щоб тримати світ у стані перманентного страху.

Страхи і змови

В Україні страх нового вторгнення російських військ за сім років не зменшився, а навіть посилився. Окупація Криму і частини Донбасу є раною, яка не заживає. Лінія розмежування з ОРДЛО або адміністративна межа з півостровом не дозволяє говорити про територіальну цілісність Української держави і повноту суверенітету всередині своїх кордонів. І це, зрозуміло, теж джерело страху. Але страху не для простих громадян, а для влади, яка позбавлена міцної опори.

Страх звичайного населення перед війною втілюється в бажання захистити своє життя, життя дітей, обігріти житло, закупити про запас продовольство і таке інше. До подібних страхів за сім років українці звикли і навчилися ці страхи долати. Живуть як у мирний час. Бізнесмени, якщо вірити пресі, незважаючи ні на що, багатіють і змінюють застарілі «бентлі» на останні марки «роллс-ройсів».

Інша річ — українська влада. Велика війна (якщо таке трапиться) у чиновників та обранців народу здатна забрати все, що за сім років зароблене непосильною працею. Все, що змогли награбувати і не встигли перетворити на гроші. Раз таке уже сталося в Криму і на Донбасі. Із 2014-го управлінська рать встигла обрости новим жирком. Пережити таке ще раз — для неї гірше за смерть.

Заспокоїти себе і народ перед можливістю великої війни у профе-сійно знятих роликах намагається глава української держави. Але виходить у нього кепсько. Акторського таланту не вистачає, щоб приховати власні страхи. А це не тільки страх перед російським нападом. Це страх перед небезпекою народних протестів, які неминучі в разі поразок Банкової в усіх напрямках. Хоча українці у час війни брати участь у вуличних акціях схильні менше, ніж у мирний час, у страху очі великі. В Офісі бачать змови і підготовки повалення чинної влади там, де угледіти їх здатний тільки фахівець широкого профілю.

Ще ніхто не забув «державного перевороту» 1-2 листопада 2021-го, яким Зеленський хотів налякати нібито причетного до його підготовки Ріната Ахметова, як СБУ викрило і затримало нових змовників, котрі на перші дні лютого намітили «криваву» акцію на Банковій і провокацію заворушень у Сумській, Чернігівській, Черкаській та Полтавській областях. Як і в «листопадовому перевороті», організатором вважають відставного поліцейського офіцера. Але тепер чином вище (полковник) з каламутною біографією провокатора від СБУ та ще й нагородженого орденом з рук президента Порошенка.

Можливості, що відкриваються перед прокурорами, які працюють над пред’явленням підозр у державній зраді, тепер безмежні. «Організатор» нової змови, виявляється, ще й воював на Донбасі у батальйоні терористів «Восток» під командою сумновідомого Ходаковського. Одне слово, не засумуєш. Можна на якийсь час забути про війну. Підкинута монетка таки впала ребром.

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ