Огонь запеклих не пече.

Тарас ШЕВЧЕНКО. «Гамалія».

Що найбільше вражає у ці дні кінця лютого — початку березня? Не підступність та жорстокість нашого одвічного ворога — москаля: спізнали ми це ще в Батурині і в часах Української революції 1917—1921 років… Не вражає навіть запеклий наш усезагальний спротив цій орді — ми навчилися добре битись, надто коли нас до краю роззлостять. Й навіть те, що ввесь цивілізований світ на нашому боці — хоч і в контексті небажання закрити українське небо від варварських бомбардувань, — також не вражає, — маємо аналогію у власній історії. А найбільше вражає наша молодь.

Наша молодь, про яку ми часом думали, що вона якась наче байдужа до України, занадто внурена у свої гаджети, недостатньо патріотична, можливо… Та ні, тут якраз навпаки. Наша прекрасна молодь гідна тих не набагато старших од неї українців, котрі сьогодні героїчно відстоюють нашу прекрасну Батьківщину — прекрасну навіть у руїнах, у горі та печалі по втратах… Будинки відбудуємо, полонених москалів теж змусимо працювати. Україна відновиться і дасть фору всій Європі. Та ніхто не поверне нам наших братів і сестер, наших батьків, рідних та близьких, наших друзів… А найбільше ятрять душу повідомлення про загибель дітей, наших янголят… Це неможливо слухати… Це ступорить думки й викликає емоційний смерч, де перемішані ненависть і жаль, співчуття, біль…

У нас буде багато пам’ятних місць, багато пам’ятників героїзму та мужності захисників своєї землі. А наша молодь — наше майбутнє — уже сьогодні є гідною наших воїнів. Вона сьогодні — всюди. Хоч немало, на жаль, справді виїхало. Бережімо українських дівчат, жінок. По війні країна матиме справжніх лицарів. Уявляєте, яке буде покоління — їхні діти! А хіба не вражає новина про шлюб молодят — у цей вогненний час, в епіцентрі війни!

Цими днями випадково почув уривок розмови двох дівчаток, можливо, школярок або ж студенток. Мабуть, давно не бачились, бо обнялися й розцілувались.

— Ти знаєш мене, я ніколи не була особливою патріоткою України, — сказала одна, відповідаючи на запитання: як, мовляв, життя.

— Та ж пам’ятаю, за що я тебе завше сварила. Ти навіть хотіла виїхати кудись…

— Так-от, тепер я найбільша патріотка. Я б кожного з тих… не можу навіть слова знайти, філолог, бачся… роздерла б надвоє!

— А як там наша спільна подруга? Вона, пригадую, часом називала Україну такими словами... не хочу й повторювати. А сама ж — киянка!

— Другого ж дня виїхала до Києва, дзвонила, що санітаркою в госпіталі. Прикинь: художниця…

— Може, підеш з нами сітки плести?

— Я волонтерю, оце якраз біжу… Слава Україні!

— Смерть ворогам!

Смерть ворогам! Ніщо не зупинить нас на цьому шляху. Коли кожен — вояк на своєму місці. Коли ні в кого нема ні краплини страху, а коли є — він перетворює його на ненависть до ворога. Українці — запеклий народ.