Вчора, вирвавшись до центру, звернув увагу на величезну кількість людей у міських парках. Ходять невеликими групами — зразу видно, що приїжджі. А синичка весело виспівує свою весняну пісню: фі-фі-фю, фі-фі-фю... Тому й люди веселі, усміхнені.

Весна — вона завжди весна! Хоча нинішня для Львова — особлива, тривожна: багато біженців. Досить часто чути російську мову.

Пробую розмовляти з деякими гуртами людей. Більшість з них — не місцеві: одні — з Харкова, другі — з Києва, треті — з Дніпра... Молодь і люди середнього віку часто переходять на українську, якщо до них нею звертаються.

Але чому стільки радісних облич? Надворі ж бо — війна.

Виявляється, все пізнається у порівнянні. Львів виглядає набагато спокійнішим, ніж міста на сході України. Галичани толерантні, спокійні, завжди готові допомогти. Маса ввічливих і вмотивованих волонтерів. Люди пізнаються в біді, у випробуваннях.

Розмовляв із львів’янином, який на кілька днів прихистив у себе п’ятьох харків’ян. Потім підвіз їх до митниці. І знову взяв під опіку чергових переселенців.

Ми просто неймовірні! Але хочеться, щоб і Захід активніше допомагав воюючій Україні.

м. Львів.