Компромісів з питання життя і смерті не буває. Це добре розуміють там, де незалежна держава з початку свого існування опинилася у ворожому або, скажімо, в недружньому оточенні. І змушена воювати. Переговори — так, можливі. Але вони тільки спосіб відтягнути час і перегрупувати сили для продовження війни. Іноді — за рахунок тимчасової втрати територій. Іноді — відмовляючись від проголошених гасел. Однак і те, й інше вирішується не на референдумах. І часто не відображене в конкретних документах.

Війна за право існування

Переконати лідерів арабських країн, що Ізраїль має право на існування, не вдавалося протягом двадцяти років (до Шестиденної війни 1967-го). Та й сьогодні частина сусідів рада, якби могла, скинути євреїв у море. Про трьохсотрічну боротьбу ірландського народу за створення незалежної держави, про численні жертви та багатомільйонну еміграцію ірландців годі й говорити.

Війна за незалежність України не є у цьому ряду чимось особливим. Особливою була ілюзія, що свободу від російського панування можна отримати в подарунок. Не захищаючи незалежність зі зброєю в руках. Слід прямо сказати, що українське керівництво, починаючи з 1992 року, ніхто не обманював. Керівництво Чорноморського флоту відмовилося присягати на вірність українському народові, Верховна Рада Російської Федерації ухвалила постанову про те, що акт 1954-го про передачу Криму Україні «не має юридичної сили», а Договір про дружбу, співробітництво і партнерство, підписаний Кучмою і Єльциним у травні 1997-го, містив багато неврегульованих питань. У тому числі питання про морські кордони.

Поки наша країна пливла у фарватері московської політики, особливості української демократії в Москві мало кого цікавили. А масовий розпродаж радянської зброї за кордон київським керівництвом росіян навіть радував. Однак намір України укласти Угоду про асоціацію з Європейським Союзом, Революція Гідності і втеча Януковича розвернули ситуацію на сто вісімдесят градусів. Окупувати Крим і частину Донбасу виявилося на диво легко. Настільки легко, що окупація всієї України в головах кремлівського керівництва із сфери відкладених фантазій 1990-х перейшла до порядку денного 2020-х.

Вторгнення російських військ в Україну тепер міцно пов’язують з ім’ям путіна, психопата, схибленого на «геополітичній катастрофі» і маніакальному бажанні відновити роль Росії у світовій політиці. Це правда, але не вся правда. Якби у «братів» було достатньо сил, вони атакували б нашу країну ще за Єльцина. Як Ічкерію, столицю якої розбомбили дощенту. Як Грузію, у якої за президентства Медведєва загарбали чверть території. Як Сирію, що стала об’єктом килимових бомбардувань. Але сил на підкорення України бракувало. І бракує досі.

Із 2014 року впродовж першого періоду російсько-української війни «брати» безперервно клепали ракети, створювали нові типи озброєнь. Щоб Київ зрівняти з землею і знищити Українську державу разом з її керівництвом. Для цієї мети на українському кордоні довелося зібрати «залізо» з усієї величезної країни (починаючи з Далекого Сходу) і мобілізувати більше половини боєздатного населення. Судячи з того, що на допомогу агресорам доводиться кликати вояк із Сирії, Лівії, окупованих «Л/ДНР», Абхазії і Південної Осетії, сил для війни в Україні Кремлеві все одно бракує.

Що робити,

якщо бракує сил?

Що робити, якщо сил бракує? Зрозуміло, вести переговори. Пред’явити нібито переможеному противнику неймовірні умови, трохи поступитися і закріпити «перемогу» на досягнутих рубежах.

Три тури очних переговорів на території Білорусі між українською та російською делегаціями проходили за російським сценарієм і, за планом Москви, повинні були завершитися «м’якою капітуляцією» України. Тобто згодою нашої країни на незалежність «ДНР» і «ЛНР», на приєднання Криму до Росії і частковому роззброєнні української армії.

Російська пропаганда поширювала «мирну» версію з таким натиском, що на неї «купилася» навіть «Нью-Йорк Таймс», яка опублікувала фальшиву новину з фотографією справжніх рукостискань по всьому світу. Сенсацію, щоправда, скоро довелося дезавуювати. Не тільки на вимогу української делегації на переговорах, але й (не повірите!) — на вимогу президента росії, якого «м’яка» капітуляція не влаштовує.

Влаштовує путіна тільки перемога і всезагальна підтримка свого народу у безумовно виграній війні. Таку підтримку фюрер отримав на стадіоні в Лужниках, де начебто виступив на двохсоттисячному мітингу збуджених фанатиків. Ті, хто вважає, що всіх їх на мітинг доставили примусово, помиляються. Більшість прийшла і приїхала добровільно. Добровільно розмахувала триколірними прапорами, добровільно малювала на своїх автомобілях і куртках горезвісну літеру Z. «Путінги» на підтримку вторгнення російських військ в Україну, масових вбивств і руйнувань пройшли в багатьох містах від Архангельська до Владивостока. Вони зібрали десятки тисяч людей. А з протестами проти війни (за винятком Москви і Петербурга) вийшли на вулиці одиниці.

Одиничними є і від’їзди росіян за кордон на знак протесту проти тотальних репресій кремлівської влади. Це до болю схоже на те, як німецький народ на початку сорокових років минулого століття і до кінця Другої світової війни підтримував і любив свого вождя. Як довго населенню росії доведеться лікуватися від любові до путіна — не відомо. У що обійдеться любов 140 мільйонів людей до психопата — взагалі порахувати неможливо. Принаймні, до його поразки або смерті. До речі, в поразку й у власну смерть мані-яки зразка російського президента категорично не вірять, а безсмертним переможцям зі смертними переможеними домовлятися нема про що. Компроміси виключені.

Іншими словами, адекватній людині з путіним спільну мову знайти неможливо, особиста зустріч нічого не дасть, і доля Української держави вирішиться на полі бою. Чим скоріше Зеленський це зрозуміє, тим скоріше переможе. Разом з нами. З українським народом, який вірить у перемогу над ворогом.