Як історик України я маю багато контактів з російськими істориками: як-не-як, історії наших двох країн пов’язані між собою. Так само я знаю багато австрійських, американських, ізраїльських, німецьких, польських та інших істориків, які займаються нашою історією. Від початку війни вони шлють мені листи, розпитують, чи моя сім’я і мої студенти у безпеці, та пропонують нам допомогу.

А тепер вгадайте, скільки з них є російськими істориками?

У мене є приятель — професор теоретичної фізики. У нього та сама історія: від початку війни всі його російські колеги, хто з ним сконтактувався, давно вже виїхали з Росії.

Я розумію, що історія пов’язана з політикою. А оскільки війна — це продовження політики іншими засобами, то мої російські колеги-історики можуть вважати мене ворогом. Але ж теоретична фізика не має відношення до політики!

Тому байдуже, про яких росіян у Росії йде мова, істориків чи фізиків, — є щось у їхній культурі, що робить більшість навіть високоосвічених серед них глухими до простих виявів людської солідарності.

Віктор Шендерович — критик Путіна, який врятувався втечею в Ізраїль — в інтерв’ю українському «24 каналу» закликав не судити строго всіх росіян, бо вони всі є заручниками. А висловлювати претензії до заручників, каже він, справа не зовсім правильна.

Якщо це правда, то це тільки мала її частина. Головна ж частина полягає у тому, що росіяни самі добровільно здалися у полон до Путіна.

На початку 2000-х гарвардський історик Річард Пайпс написав статтю під характерним заголовком «Втеча від свободи». У ній він ствердив, що прихід Путіна до влади не був наслідком лише маніпуляцій владних еліт. Насправді російське суспільство саме дуже хотіло, щоби хтось такий, як він, очолив Росію. Цитуючи дані соціологічних дослід-жень, Пайпс показав, що більшість росіян були готові проміняти свободу на порядок, підтримували відновлення цензури, відчували сильну ворожість до Заходу та мріяли про сильну владу. Під останньою вони мали на увазі у першу чергу воєнну силу, яку будуть поважати і боятися у світі.

Для Пайпса, історика Росії, російське бажання втекти від свободи не є новим. Воно є дежавю. Помимо усіх розмов про загадкову російську душу, Росія, твердив Пайпс, є досить передбачливою. Вона є країною, де ментальність і поведінка міняються дуже поволі, якщо взагалі міняються, незалежно від змін при владі. Головну причину такої стабільності Пайпс бачив у суміші географії та історії: Росія — велика країна, агломерація слабо пов’язаних між собою десятків тисяч сіл, більшість населення яких ще донедавна були підневільними кріпаками. Відповідно, Росія була не су-спільством, а радше спільнотою зі слабким рівнем довіри і солідарності.

Пайпсу опонував Александр Янов — інший американський історик Росії. Він став американським не з вибору, а з примусу: у 1970-х його як дисидента КДБ «видворило» з СРСР. Янов твердив, що у російському минулому поруч з авторитарним був присутній інший — «європейський» — ген, коли Росія рухалася тим самим шляхом, що й решта Заходу. Російська трагедія, однак, полягала в тому, що після кожного короткого періоду лібералізації та демократизації слідував довший і тяжчий період репресій і несвободи.

Так, після двадцяти п’яти років правління ліберала Александра I (1801—1825) тридцять років Росією правив Ніколай I, відомий у народі як «Ніколай Палкін». На зміну ліберальним реформам Александра II 1860—1870-х рр. прийшла задушлива реакція Александра III і Ніколая II у 1880—1910-х рр. Дев’ять місяців ліберального режиму в 1917-у призвели до майже сорока років тоталітаризму Леніна і Сталіна. Після «хрущовської відлиги» були брежнєвські «заморозки», а після реформ Горбачова та Єльцина — двадцять два роки путінського режиму.

Янов починав відлік цих змін ще від правління Івана ІІІ (1462—1505) і в загальній сумі нарахував аж одинадцять таких коливань «російського маятника». Янов, однак, заплутався у своїх прогнозах. То він вважав, що за Путіна скочування до фашизму буде неможливим, то твердив, що якщо воно і станеться, то після Путіна, й останнє коливання маятника має бути остаточним. Янов помер за тиждень до початку російсько-української війни, і ми ніколи не дізнаємося, що він сказав би зараз.

Мені як українському історикові прогноз зробити легше. Цей прогноз не є втішним ані для росіян, ані для українців: у яку б сторону не рухався ро-сійський маятник, ставлення більшості росіян до України залишається більш-менш однаковим. Навіть у періоди лібералізації Росії ставлення російської влади до українського питання, м’яко кажучи, не було доброзичливим. Варто нагадати, що українська мова була двічі (!) офі-ційно заборонена саме під час ліберальних реформ Александра ІІ; що під час «відлиги» Хрущов «переконував» українців і білорусів — що швидше вони перейдуть на російську мову, то швидше буде побудований комунізм; і що Горбачов у приватних розмовах твердив, що білоруси, росіяни та українці — це одна родина, а українці самі не хочуть, щоби їхні діти вчили українську.

Російські опозиціонери твердять, що суть Росії — це не її «безмозкі вожді», а Булгаков, Ахматова, Мандельштам та інші. Вони залишаться навічно — і вони і є Росія. Можливо, так і є. От тільки українцям від того не дуже легше. Бо як російська влада не була особливо милостивою до українського питання навіть у періоди лібералізації, так і найсвітліші російські уми мали український комплекс.

Булгаков, хоч і жив у Києві, знаний своїм презирливим ставленням до українців. Він не був першим.

Віссаріон Бєлінський, володар душ та умів російської ліберальної інтелігенції, писав у 1847-у з приводу покарання Тараса Шевченка: «Шевченку послали на Кавказ [насправді у казахські степи, — Я.Г.] солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьею, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам».

Про приятеля Шевченка він писав ще різкіше: «Одна скотина из хохлацких либералов, некто Кулиш (экая свинская фамилия!), напечатал историю Малороссии, где сказал, что Малороссия или должна отторгнуться от России, или погибнуть… Ох эти мне хохлы! Ведь бараны — а либеральничают во имя галушек и вареников с свиным салом!».

А ось вірш Йосипа Бродського, лауреата Нобелівської премії, написаний з приводу проголошення незалежності України у 1991 році:

С Богом, орлы, казаки,

гетманы, вертухаи!

Только когда придет

и вам помирать, бугаи,

будете вы хрипеть,

царапая край матраса,

строчки из Александра [Пушкина],

а не брехню Тараса [Шевченка].

Так й уявляється, як мешканці Маріуполя, ховаючись по підвалах і гинучи від російського бомбардування, цитують вірші Александра Пушкіна!

Повний текст читайте у друкованій версії «Чорноморських новин», або тут: https://nv.ua/ukr/opinion/viyna-rosiji-u-chomu-fenomen-putina-ta-rosiji-gricak-ostanni-novini-50231121.html?utm_content=set_lang