Чому Москва досі скаженіє від одного слова «бандерівці»? Чому давно вбиті і закатовані українці не дають спокою? Що знають про бандерівців ті російські, бурятські чи дагестанські молоді солдати, які за наказом гебістських злочинців ідуть на українську землю, щоби, захищаючи Кремль від фантомного болю великодержавності, самим ставати злочинцями і безславно гинути на українській землі?

У ХХІ столітті з винайденням сучасних засобів комунікації остаточно з’ясувалося: пропаганда — це зброя потужніша за ядерну. На наших очах вона позбавила залишків людяності 140-мільйонний багатонаціональний народ росії.

Ні, не всі там готові убивати, як у Бучі, але це вже не має принципового значення, бо більшість — здатна на це.

Пропаганді потрібні міфи — це її боєзапас. Й одним з найпотужніших міфів, який був використаний рашистською пропагандою, і є міф про «кривавих бандерівців», викоханий поколіннями гебні…

Що казали про себе самі бандерівці

Вичерпну відповідь про те, хто такі бандерівці, давала брошура «Хто такі бандерівці та за що вони борються», написана Петром Федуном (Полтавою), видана російською і українською мовами в 1948 році.

Тож хто такі бандерівці? Бандерівці — це українські повстанці, які борються за Самостійну Україну. Брошура відкривалася гаслом-закликом: «Свобода народам і людині!». А далі доволі детально розповідалося, якої ідеології, яких поглядів дотримуються бандерівці: «За побудову безкласового суспільства, за справжнє знищення експлуатації людини людиною… За демократію, проти диктатури і тоталітаризму, за свободу слова й зібрань… За забезпечення національним меншинам України всіх прав…». І жодного сліду людиноненависницьких теорій, які приписувало бандерівцям і Бандері спочатку НКВД/КГБ, а нині — ФСБ.

Варто сказати дещо й про автора — легендарного Петра Полтаву. Він був провідним ідеологом збройного підпілля ОУН. Автор брошури про бандерівців та інших праць, зокрема й «Концепції Самостійної України», був настільки небезпечним для «совєтів», що на його пошук і ліквідацію в 1951 році вони кинули понад чотири тисячі чекістів із майже сотнею собак (хіба ж не нацистські методи полювання на людину?). На момент загибелі Петрові Полтаві було лише 32 роки. І він жодним чином не був схожий на кривавого упиря, який «розпинає невинних немовлят». Єдине, чого він прагнув, — це свободи і незалежності своєї Батьківщини.

Чим насолили бандерівці Кремлю

Крім відчайдушного й ефективного опору радянській навалі протягом більш ніж десяти років, існує ще одна причина, через яку Кремль так люто ненавидить бандерівців. Вони, за великим рахунком, розвалили ГУЛАГ.

На допомогу тут прийде Олександр Солженіцин. Але не пізній, великодержавницький і шовіністичний, якого так радо вибачила, зрозуміла і сприйняла за свого Система, а Солженіцин у розквіті особистості, Солженіцин «Архіпелагу ГУЛАГу». Книги, яка й справді стала одним із визначних явищ свого часу і яка, певним чином, сприяла поваленню СРСР.

Там є сотні сторінок, у яких вивертається назовні «ненаситне хайло ГУЛАГу» (це слова самого Солженіцина), і сотні шокуючих правдивих сторінок про сутність радянського режиму. Письменник, до речі, ототожнює сталінський режим із гітлерівським і зауважує, що іноді він був ще гіршим, ще безпросвітнішим, ніж нацистський: «Лагеря наши фашистського образца, а в чем-то и изощреннее». І все це кремлівські чекісти згодом пробачили Солженіцину за лояльність до влади і за думки на кшталт того, «Как нам обустроить Россию» за рахунок України.

Вбити донощика

Але вернімося до бандерівців. Саме вони принесли в сталінський ГУЛАГ бацилу непокори. На ту пору в таборах процвітали стукачі — такі самі ув’язнені, які підслуховували і доносили та-бірному начальству. Це була особлива каста всередині кожного з таборів. Велося їм непогано: їх краще годували, вони відчували захист Системи, а доносили, звісно, не на «блатних», не на урків, а на політичних — тих, хто сидів за 58-ю статтею. Саме через доноси чимало політв’язнів ГУЛАГу отримали нові терміни: від 10 до 25 років… Люди від того були вкрай деморалізовані й знесилені.

Й ось у таборах, приблизно в 1949 році, з’явилися перші партії оунівців. Як пише Солженіцин, ці здорові молоді широкоплечі хлопці «…огляделись и ужаснулись этой спячке и принялись за дело». Їм дуже не сподобалася атмосфера, що панувала в таборі: коли одна половина ув’язнених цілком залежала від іншої, яка доносила. І вони, звиклі до спротиву, почали вбивати донощиків. «Помри в цю ніч, у кого не чиста совість!» — таким було гасло.

Донощиків почали знищувати планомірно і методично. Зазвичай раннього ранку, десь о п’ятій. Тихо приходив хтось у масці, тюремних номерів не було видно… Сусіди жертви по нарах, чиє життя ще вчора було сите й безжурне, робили вигляд, що нічого не бачать, адже знали: якщо донесуть — завтра опиняться на місці вбитого. Тому керувалися принципом: «Незнайка на печи лежит, а знайку на веревочке ведут». Інколи жертва спокійнісінько спала, не підозрюючи, що по її душу вже прийшли, інколи — «дико вопила». Ця «рубіловка» тривала доти, допоки не були винищені майже всі донощики. Інші ж, у кого можливо, й була спокуса доносити, бачачи, яка доля чекатиме на них, полишили подібні наміри. Згодом дійшло до того, що донощика — «гниду» — різали просто серед білого недільного дня в параші. Інколи вони намагалися рятуватися, тікали в штабний барак, але за ними гналися, наздоганяли, і навіть якщо хто й ховався, уникав покарання, то наступного дня його все одно діставали. І жодні сили ЧК-МГБ не могли врятувати їх від розправи.

Це було величезне зрушення в ГУЛАГу. Солженіцин пише: «…удивительный повеял воздух… Мы стали свободны». Таким чином були відсічені щупальця — донощики, зрадники були винищені. Й Солженіцин знову повторює: «Небывало! Воздух очищался от подозрений»; «Осведомительный аппарат, на котором зиждился ГУЛАГ, отказал в работе…». Табірне начальство, яке до того знало абсолютно все, «ослепло и оглохло». Відповіддю на начальницьке «Ну, розповідай...» було мовчання.

Наступний крок: повстання в ГУЛАГу

Якщо до цього дехто з ув’язнених, що не міг терпіти неволю, голод, приниження і рабську працю, намагався утекти (за-звичай безуспішно), тобто голов-ною формою спротиву була втеча, то віднині розпочалася самоорганізація за національним принципом. Почали з’являтися національні та конфесійні центри: український, мусульманський, литовський, естонський тощо. В’язні почали чинити опір конвою. Вони перестали бути безсловесними рабами.

Наступним кроком стала організація масових повстань по всьому ГУЛАГу: Воркутинське (1953), Норильське (1953), Кенгірське (1954) тощо. Їх рушійною силою були українці. Цього теж не могли пробачити «бандерівцям». Не можна було пробачити затятого спротиву. Одвічного вставання і вставання з колін. Їх не можна було пригодувати, приручити. Бандерівці принесли непокірливий бунтівний дух, яким розбудили й інших. Потім цей дух непокори передався й українським дисидентам-шістдесятникам.

Східняка Стуса, вже в брежнєвські часи, теж прирівнювали до бандерівців. «Я как прочитала в «Ленинском знамени» об этом Стусе, так и ахнула: как и бандеровцы, мечтает о «Самостийной Украине». Скажите на милость: за какие такие права человека он борется, что нам еще надо?!» — писала одна блюстителька комуністичного благополуччя до місцевої газети в середині 1970-х. Тож не диво, що нині окупанти, вдершись до деяких українських міст і сіл, влаштовують звичайний чекістський «шмон» не де-небудь, а в бібліотеках, вилучаючи всю історичну літературу, зокрема і книжки про Мазепу, Бандеру і про того ж таки Стуса.

Чи тільки в бандерівцях

проблема Кремля?

Однак проблема Кремля не стільки в бандерівцях, як взагалі в минулому. Не була дана правова оцінка злочинам минулого. Репресіям, переслідуванням, мільйонам убивств, організованих і виконаних за наказом держави. Натомість воно — минуле — наспіх заліплене, затерте, заретушоване. «З недобитого комунізму виростає неодмінно фашизм…» — зауважив якось один із російських письменників, чиє ім’я не надто люблять згадувати в нинішній Росії.

Відомий російський режисер Олексій Герман, автор багатьох фільмів, зокрема й безпросвітно босхіанського «Хрустальов, машину!», в якому блискуче відтворено «вневременной портрет России», сказав, що це фільм про «изнасилованную и опущенню страну». Країну рабів. Росію, в якій про мільйони вбитих і закатованих у роки сталінського терору кажуть: «Та нехай, ну, звісно, недобре, але забудемо, та й усе!». Ахматову колись непокоїло: ось що буде, коли одна частина Росії, яка сиділа, зустрінеться з тією, яка саджала і стерегла?.. А що буде? Та нічого не буде. Всі зробили вигляд, що нічого й не було. «Спасибо большое». І все. Абсолютно по-рабськи.

За версією путіна, нас прийшли «визволяти». Але насправді нас прийшли заганяти назад, у пострадянське стійло. В новий ГУЛАГ. За давньою російською традицією — з «кнутом і пряніком». «Кнут» нині заміняють бомби і ракети, а «прянік» — дешева гуманітарка а-ля Поклонська. Така ж, яку росіяни роздають нині афганцям. І ті, змучені голодом і тотальним терором, хапають «дари Краснодарського краю» за милого душу. Так, саме цих тремтячих простягнутих рук за мискою московської баланди чекають від нас «російські визволителі».

«Как привикли они, что голодных всегда можно купить!» — писав Солженіцин в «Архіпелазі ГУЛАГ». Але ми обираємо не прострочений кремлівський па-йок і не затхле минуле. Ми ще 30 років тому обрали свободу. А вчителі наші — ті самі, українські, які зруйнували ГУЛАГ. І ми теж будемо битися до перемоги.