Марк Порцій Катон (Старший) свої промови в Сенаті на будь-яку тему завершував формулою «Карфаген повинен бути зруйнований». У Римі були налякані неодноразовим відродженням з попелу варварської держави. І постановили зорати місце, де вона знаходилася, та посипати сіллю, щоб там нічого не росло.

Навала варварів

Формулу Катона політики і полководці протягом двох тисячоліть неодноразово згадували з різних приводів, але минулого тижня вона спливла несподівано. У Баку на 77-у році життя помер фактичний автор Біловезьких угод, державний секретар росії Геннадій Бурбуліс, а в Петербурзі закидали яйцями скульптуру імператора Октавіана Августа з обличчям путіна. Якби у 1991-у землю відразу зорали і посипали сіллю, про Бурбуліса і путіна сьогодні ніхто б не згадав. Але доводиться. Варварська держава постала з попелу, і веде руйнівну війну в центрі Європи.

Повертатися в минуле, згадувати про історичні помилки, без кінця повторювати, що «Карфаген повинен бути зруйнований», нема сенсу без того, щоб цю знамениту фразу продовжити. Сказати, як сучасних варварів розтрощити. Але від жодного політика чи полководця поки що конкретних пропозицій не надходило. Більше того, з боку лідерів цивілізованих країн раз-по-раз доносяться заклики не дратувати варварів, щоб ті, не приведи Господи, не розв’язали ядерну війну.

Припустимо, не розв’яжуть. Зате подібною погрозою доб’ю-ться виконання вимог про переділ сфер впливу не тільки на просторі колишнього СРСР, а й у всій Європі, в Азії, в Африці, в Латинській Америці. Опис такого процесу вже вимагає не майбутнього, а теперішнього часу. Колективна капітуляція цивілізації перед варварами (нехай і не закріплена на папері) стала постійним чинником міжнародної політики ХХІ століття. І горе тим країнам, які намагаються плисти проти течії.

Поки що таких країн мало. А якщо брати до уваги дії, а не красиві слова, то проти течії, дуже ризикуючи, пливе одна Україна. При цьому кожне рятувальне коло доводиться буквально випрошувати. І кожен «рятувальник» обумовлює поставки зброї десятком умов. Щоб не дратувати москву, зберегти обличчя її божевільним правителям і забезпечити, про всяк випадок, безболісний відступ із захоплених територій. Чи варто нагадувати, що для світової цивілізації це стратегія глобальної поразки. Шлях у нікуди.

Стратегія перемоги

У наш час, звісно, не вдасться зорати землю сучасного «карфагена» і засипати її сіллю. Однак стратегія перемоги у світової цивілізації є. Ви здивуєтеся, але це добре відома полі-тика економічних і персональ-них санкцій проти росії. З позиції нашої воюючої держави, де кожен день гинуть громадяни і руйнуються житла, санкції, що застосовуються, виглядають недостатніми і викликають природне роздратування. Але економічні обмеження працюють, як удав у битві з великою твариною. Крові не видно, але кільця повільно стискаються, і в якийсь момент звір, затиснутий удавом, не має чим дихати.

Стратегія перемоги в цьому випадку полягає в тому, щоб тиск не слабшав. Решта — додасться. Ми бачили це наживо під час проведення в травні цього року ХXV міжнародного економічного форуму в петербурзі. Після вторгнення російських військ в Україну від участі в заході відмовилася абсолютна більшість великих європейських та американських корпорацій. А «зірками» в спорожнілому приміщенні стали афганські таліби та низка умовних друзів путіна, залучених скоріше політичними, ніж комерційними інтересами.

Серед цих людей виявився президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв, який прилетів налагоджувати відносини з главою сусідньої держави. Від нього чекали подяки за допомогу, яку росія, як член ОДКБ, надала під час заворушень, що охопили країну в січні 2022 року. Не врахували, однак, що новий глава казахської держави, на відміну від зміщеного елбаси Назарбаєва, не вважає себе підданим путіна. А є кар’єрним дипломатом, колишнім заступником Генерального секретаря ООН і до свого статусу ставиться дбайливо.

Його країна, до того ж, є одним з головних політичних та економічних перехресть Середньої Азії, а від росії залежить набагато менше, ніж від Китаю чи Індії. Але досьє, яке путіну формують генерали ФСБ, відображає, як завжди, минуле, а не сьогодення. І фюрер, грубо кажучи, вирішив завербувати президента Казахстану, не сходячи зі сцени форуму.

Медіатор діалогу двох президентів, пропаганддама маргарита симоньян, поставила Токаєву питання про ставлення до визнання «незалежності» ОРДЛО і до «спецоперації» в Україні. Очікувалося, що з подяки за надану в січні допомогу президент Казахстану відповість, як мінімум, ухильно і створить ілюзію згоди з президентом росії. Але не на того попали. Прозвучала відповідь з прямим відсиланням до міжнародного права. Про те, що в статуті ООН є протиріччя. З одного боку закладений принцип територіальної цілісності, з іншого — право націй на самовизначення.

«Тому ми не визнаємо ні Тайвань, ні Косово, ні Південну Осетію. І, судячи з усього, такий же принцип буде застосований щодо квазідержавних утворень у Луганську і Донецьку». Ясніше публічно послати симоньян і путіна подалі не вдалося б нікому в світі. Вербування зірвалося. Довелося, як кажуть генерали ФСБ, жувати соплі.

До речі, у непрямому діалозі Токаєва з путіним віддалено брала участь ще одна людина — голова КНР, генеральний секретар ЦК КПК Сі Дзіньпін. З чуток, саме він наполіг на візиті Токаєва до петербурга з усним посланням путіну йти лісом. Голові Сі восени треба переобратися на пар-тійний пост. А двостороння декларація, підписана з путіним під час Олімпійських ігор у Пекіні, накладає на КНР, на думку господаря кремля, якісь зобов’язання. Так ось, запам’ятайте: нема ніяких зобов’язань! А незалежність Тайваню, як і квазіреспублік, ніхто не визнає. Поважайте міжнародне право. Крапка.

Китай після цього можна сміливо викреслити зі списку країн, що підтримують путінський режим. А хто залишається? Та ніхто. Збирачеві радянських земель доведеться чекати, поки санкції, як кільця удава, стиснуться, а українські гаубиці у друзки рознесуть його разом з кремлем.

Слава Україні!