Триває неймовірно важка війна. Кожного дня гинуть наші захисники і захисниці… Неможливо спокійно писати про таке: перо мимовільно спиняється...

Здавалось би, ніяких не може бути дискусій чи зволікань стосовно того, що все, бодай мінімально пов’язане з ворогом, потрібно викинути геть з нашого життєвого простору. Прибрати всі оті пам’ятники і пам’ятні знаки, російськомовні написи та вивіски суціль російською мовою тощо — «верстові стовпи» імперії, мітки їхнього тут перебування, ознаки спотвореної, вже давно не української, ментальности. Знаєте, як пес мітить свою територію? Так отож!..

А у нас ще й по сьогодні не наважуються прибрати відвертий імперський символ — монумент цариці Катерини, яка нахабно величається в центральній частині Одеси. Хоча всі давно знають про неї все, цілу ту безодню нещасть, куди вона вкинула Україну в часах свого царювання, й услід за божевільним Петром «доконала вдову-сиротину». Так, це про неї — імператрицю Катерину ІІ. Давно вже історики докладно й аргументовано все про неї розповіли. Але міцно застрягли у головах одеситів імперські наративи, а з них найбрехливіший — міф про нібито засновників міста. Ревно оберігають царицю від домагань прибрати її. Куди? Та хоч би й до музею, де всі ці скульптури перебували тривалий час. Оберігають так само, як оберігали й тоді, коли цю скульптурну групу встановлювали на місці пам’ятника повсталим морякам-українцям відомого панцерника. От лише тоді ревно охороняли це дійство «вєрниє казакі», які вже скинули з себе однострої, а всередині залишились тими самими «вєрними».

І були вже тисячі пропозицій, були суди-пересуди, а розлучення з міфом й досі не відбулося. Потрібне конкретне рішення, властиво, потрібна рішучість дій, а її нема. Не спроможне домогтися цих дій усе ще досить мляве громадянське суспільство. Вже так багато говорено, а ще більше списано паперу на цю тему, що ним можна було б обклеїти весь той пам’ятник. Та чи хто захоче зупинитися і стояти, читаючи? Хіба що, як у Гоголя, котрий там неподалік зупинявся аж двічі: «А мужик що? Мужик перехреститься та й плюне». Хресним знаменням захистить себе від цього сатанинського місця.

Якщо ви вже трохи попоїздили європами — чи багато бачили там пам’ятників чужинцям? Та не так чужинцям, як — ворогам. А тут — кінна статуя Суворова на повен зріст. Монумент встановлено десять років тому на ухресті Миколаївської дороги та проспекту Добровольського. Та ще й чималенький міський район його іменем названо. Своїм трикутним капелюхом ревний імперський вояка немовби закликає «рускій мір»: приходь і облаштовуйся.

Ще один імперський маркер в Одесі — так звана Олександрівська колона в парку ім. Тараса Шевченка. Вони обернуті спинами один до одного на двох кінцях центральної алеї. Провісник волі, бунтар та Пророк нації — і душитель свободи, поневолювач народів, жахіття польських повстанців. Це той самодержець російський, котрий у травні 1876-го підписав сумнозвісний Емський указ та додав до нього ще суворіші поправки. Українська мова цілковито витіснялася з культурної сфери, її життя було обмежене лише побутовим ужитком. Указ категорично забороняв друкувати будь-які книги українською мовою та робити нею переклади з інших мов, а також ввозити друковані українською мовою книжки з-за кордону. Він вимагав також вилучення з бібліотек усіх книжок, написаних українською мовою. Емським указом були заборонені українські вистави та використання українських пісень у концертах. А найпідступніша вимога — заборона викладання українською мовою… Про це багато можна говорити, історична па-м’ять українців зберігає це все, хоча немало є людей, для котрих історичні факти не є аргументом.

«Олександрівську колону» відкривали з триколорами в присутності посла рф. По короткім часі ці триколори були помічені в іншій частині міста, де відбулася трагічна подія — як логічне продовження того безпрецедентного дійства. Одесити вірять, що вдруге не побачать тих триколорів на вулицях рідного міста. А найперше — в те, що невдовзі зникнуть з тих вулиць чужі символи, чи то царської ще, чи совєтської імперій, як маркери їхнього панування тут.

І, нарешті, про ще одну дуже важливу річ. Уже кілька років точиться боротьба за встановлення в Одесі пам’ятника Лесі Українці: ну ніяк не може знайти місця для неї місцева влада. Якось, було, запропонували в Суворовському (?!) районі — тільки б не в центральній частині міста. Бо в центрі, бачте, всі місця вже зайняті. А українців можна й подалі кудись, на задвірки, на маргінес. Уявіть собі той пам’ятник в оточенні і на тлі багатоквартирних висоток…

Залишається лише пошкодувати, що питання з пам’ятником не було вирішене до початку повномасштабного вторгнення російських військ, і тепер, через нестачу коштів, воно буде відсунуте на роки.