Рівно 30 років тому, 21 липня 1992-го, день у день, сталася ця екстраординарна подія, яка, без сумніву, окремою сторінкою вписана в історію Військово-Морських сил України.

Кораблі, так само, як люди, мусять бодай раз у житті здійснити щось незвичайне, щось, що виходить за межі їхнього призначення. Бува, що це залишається надовго в історії. Але музейна доля не для них. Для них не важливо, довгим чи коротким буде їхнє життя, але важливо, щоби їх пам’ятали.

Цьому кораблеві пощастило. В тому сенсі, що невдовзі по народженні потрапив з півночі у теплі води Чорного моря. Де й було йому заповідано його зоряний час. Довгою чи короткою була його служба — не суттєво. В тім часі, до якого відносяться описані нижче події, на палубах, у кубриках та кают-компаніях різних суден єдиного тоді флоту цілої імперії, а передовсім — у душах моряцьких, котрі, як відомо, майже всі, що називається, нарозхрист, штормило. Та так, що визначити кількість балів було неможливо. Імперія розвалилася, і флот мав бути поділений. Кораблі мовчки очікували кожен своєї долі. Чи було їм байдуже? Метал, він і є метал. Вони залежали від людей. І… від міцності швартових канатів. А люди — люди від того, як міцно вони були пришвартовані до рідної землі. Але тут вже починається містика, а наша розповідь цілком реалістична…

Поки десь там у верхах думали-гадали, як же розділити той імперський Чорноморський флот, бойовий корабель-сторожовик СКР-112 (не всім бо дістаються поетично наснажені імена) зненацька знявся з якоря в акваторії Кримської ВМБ — цілком неочікувано для командування — і несанкціоновано вийшов у відкрите море та взяв курс на Одесу — вже під Державним прапором України. Це були хвилини високого чину. Обнадійливо вітали його морські простори, і радісно, гордо тріпотів на вітрі синьо-жовтий прапор.

Командир, наготований та рішучий, любий був кораблеві, і ця приязнь була взаємною. Весело двиготіли головний дизель та дві газові турбіни, забезпечуючи достойний хід до 14 вузлів. Запо-відалась небезпечна пригода. Сказати, що то був мужній вчинок командира корабля і кожного з членів екіпажу, який діяв чітко і злагоджено, підкорюючись одній спільній меті, — значить нічого не сказати. Розподіл Чорноморського флоту між країнами, кожна з яких могла претендувати на свою частку, затягувався. Це створювало нервозність на кораблях, у протиборстві патріотичних настроїв та російської пропаганди вчувалась певна розгубленість щодо подальшої служби. Чимало моряків були налаштовані рішуче: служити незалежній Україні.

Ще на початку року командир СКР-112 капітан-лейтенант Сергій Настенко, а також майже весь екіпаж таємно присягнули на вірність українському народові. Ухвалили рішення: поки не почався поділ флоту, пробиватися до Одеси. З цим погодилися навіть представники новопосталих незалежних держав — колишніх союзних республік. Того ранку на борт корабля прибув колишній начальник штабу бригади капітан другого рангу Миколи Жибарев, який також присягнув Україні і був звільнений з посади. Флотське начальство вимагало й від Сергія Настенка скласти рапорт про звільнення в запас — нібито за зниження боєздатности, хоча цей корабель закінчив рік кращим на базі. А свою боєздатність у короткім часі довів під час переходу в Одесу — без застосування зброї. Попри все, Сергія Настенка викреслили зі списку на отримання житла…

Витяги з вахтового журналу СКР-112 найкраще засвідчують ту історичну подію. 06.00. Проведено підйом особового складу; 07.20. Розпочато приготування корабля до бою та походу; 08.05. Оголошена «Навчальна тривога». Корабель до плавання у вузькості приготувати; 08.25. Корабель знявся зі швартових, прямує до виходу з озера Донузлав; 08.30. Корабель прямує до порту Одеса з метою політичного протесту проти свавілля проросійськи налаштованого командування 17 брк ОВР…

Командування військово-морської бази одразу ж організувало переслідування бунтівного корабля. Кілька суден кинулись навздогін, задіяна була навіть авіація. Йому наказували застопорити хід, відкривали попереджувальний вогонь; переслідувачі неодноразово перетинали йому курс та скидали у воду швартові, щоби канат намотався на гвинт, запалювали димові шашки…

На палубі фрегата «Разітєльний» озброєні морські піхотинці чекали команди на захоплення сторожовика. Два гідролітаки вже готувались розпочати торпедну атаку. Проте відкрити вогонь на ураження ніхто не наважувався. Та вже навіть в Одесі були спроби з боку ЧФ перекрити підхід до причалу. Попри нервову напругу, ігноруючи стрільбу з моря, з повітря та по курсу корабля, сторожовик уперто пробивався вперед. Відтак під ескортом нашого бойового винищувача Су-27 успішно пришвартувався в Одеському порту. Сказати, що тріумфально — нічого не сказати.

У ті дні вся Одеса, як мовиться, з подивом та гордістю споглядала героїчний корабель. Щирий захват викликав його командир капітан-лейтенант Сергій Настенко — своєю патріотичною поставою, врівноваженістю та мужністю, умінням вистояти, попри всі перепони досягти поставленої мети. Одесити захоплювалися вмілими діями екіпажу та його командира.

За кілька днів моряки звернулися до міністра оборони із проханням дати кораблеві ім’я Семена Білого, отамана козацької Чорноморської флотилії, котра з кораблями Дніпровської флотилії в 1873 році увійшла в Севастопольську бухту. Але відповіді не отримали.

І хтозна, може, ця подія певним чином вплинула на підписання т. зв. Ялтинської угоди «Про принципи формування ВМС України і ВМФ Росії на базі Чорноморського флоту попереднього СРСР». У травні 1993 року СКР-112, перший бойовий корабель ВМС України, успішно подолавши 5-бальний шторм, перейшов до місця свого нового базування у Севастополі…

Чверть століття — не вік для корабля. Але потрібен був серйозний ремонт, а коштів, як завжди, не знайшлося. Восени 1997-го його вивели з Військово-Морських сил України. Що потрібно було кораблеві під ту пору? Після героїчного, без перебільшення, прориву з Донузлава до Одеси його могла б чекати музейна доля, він міг стати реліквією. Стояв би собі десь у столиці, а то й в Одесі, приміром, на 411-й батареї, до нього приводили б майбутніх військових моряків та розказували їм, як воно все починалося. Армія, флот сильні своїми традиціями, на яких виховуються майбутні захисники Батьківщини. Та ба!.. Героїчний корабель тоді швиденько порізали на металобрухт. Кажуть, що це було зроблено на вимогу, чи на догоду, проросійським силам. Цілком можливо. Бо й сьогодні ще, в час такої важкої війни з росією, вони раптом десь проявляються…

По недовгій, але гарній службі вони розпрощалися — корабель і його капітан. Сергій Настенко по тому ще шість років служив на фрегаті «Гетьман Сагайдачний», флагмані ВМС України, тричі здійснив трансатлантичний похід.

20 березня 2007 року на борту вітрильника «Дружба» Сергієві Настенку було вручено медаль усіх трьох ступенів «Морська слава України», встановлену ВГО «Братство моряків України». Представлення до Героя України залишилося на папері.

— У мене багато нагород, — сказав тоді, — всі вони або ювілейні, або за вислугу років. А за конкретний вчинок, за конкретну подію оце перша і єдина нагорода.

Тоді ж сказав і про те, що не забуває ні СКР-112, ні «Гетьмана Сагайдачного». Коли дізнався у командира фрегата, що є проблема, допоміг коштами.