Тридцять з гаком років тому на фронтоні артилерійської академії міста Леніна красувалося гасло «Наша мета — комунізм». Тоді це викликало посмішку. Із жовтня 1993-го по комунізму не доводилося стріляти з танків та гармат. Але російським курсантам знадобилися набуті навички. Більше півроку вони їх використовують, щоб вбивати українців і руйнувати українські села та міста.

Безконтактна війна і її головна проблема

Із часів винаходу гармат воєначальники мріяли про безконтактну війну, коли доля наземних операцій залежить від числа і правильного використання артилерійських одиниць, кількості та якості боєприпасів і засобів коригування вогню. Усе це тепер вдосконалюється, і настане той день, коли місця людей на полі бою займуть роботи. Втім, роботи не здатні утримати завойовані території з населенням. А в сучасній війні — це проблема номер один.

Саме з подібною проблемою російські агресори, які мають дворазову, а часом і десятикратну перевагу в техніці, зіткнулися в Україні. Особливо на півдні нашої країни. Тільки-но справа доходить до організації повсякденного життя, не допомагає ні батіг, ні калач. Репресії проти цивільного населення з тортурами і фільтраційними концтаборами збивають хвилю протестів тільки на якийсь час. А місцевих колаборантів не вистачає для заповнення більшості вакансій. Трапляється, що друзів окупантів вбивають, як у Голій Пристані у власній квартирі ліквідували народного депутата — «слугу народу» Ковальова.

З ініціативи кремля вирішили було завозити кадри управлінців з росії, але чиновники полі-цейської держави не розуміють, як можна управляти апаратом без палиці і постійних погроз, а вчитися під час війни пізно. Ще гірші справи в агресора з орга-нізацією освітнього процесу. Більшість українських учителів на території Херсонської та частини Запорізької областей не готова брати участь у промиванні мізків за московськими підручниками та російськими методичками. А частина батьків категорично не хоче вести своїх дітей до шкіл, які контролюють окупанти.

Через якийсь час, ймовірно, російським військовим вдасться частину українського населення нагнути, вдасться змусити мовчати або навіть співпрацювати. Завдання української держави — не дати загарбникам морально придушити людей, назавжди загнати у смутний час. Йдеться не лише про повернення наших територій, але й про повернення наших громадян. Тих, кому кожен день, кожен місяць окупації завдає непоправної шкоди.

Можна зрозуміти президента Володимира Зеленського, міністра оборони Олексія Рєзнікова, коли вони кваплять Збройні сили України з початком наступальної операції на південному напрямку. Можна зрозуміти українське керівництво, коли воно щодня буквально по краплі видавлює у наших союзників поставки новітніх систем залпового вогню, щоб досягти приблизної рівності сил для звільнення Херсона. Руйнування мостів через Дніпро, знищення складів зброї, паливно-мастильних матеріалів і пунктів управління в тилу російських військ допоможе перемогти, але не забезпечить кінцевої перемоги.

Судячи з усього, у вівторок, 30 серпня, ЗСУ розгорнули наступальну операцію вже в передмістях Херсона, а вибухи артилерійських снарядів чутно у Новій Каховці, біля Каховської ГЕС і на дорогах, що ведуть до Криму. Цілісну картину наступу зараз неможливо скласти, але вже зрозуміло, що з літнім «затишшям» закінчено. А далі... Як розгортатимуться події на півдні далі, українці дізнаються зі зведень Генштабу і коментарів західних розвідок через кілька днів.

Загнати звіра у барліг — спільна мета

Але повернемося до цілей війни. Вони часто, але не завжди, залежать від успіхів чи поразок на полі бою. Під час російської агресії спільні цілі, що б не говорили фахівці у нас і за кордоном, не змінюються ні в москві, ні в Києві. Мета кремля — знищити Українську державу, домогтися виграшу в грі з нульовою сумою. Заради великої мети російське керівництво готове покласти в землю десятки тисяч своїх солдатів (путін публічно заявив, що п’ятдесят тисяч — прийнятна цифра втрат).

Але якщо цифра втрат зросте і до ста тисяч, нікого в москві жертви не зупинять. Основа життя імперії після власної смерті — «пам’ять» про «Велику Вітчизняну війну», коли загинули мільйони. Та ж «пам’ять» стосується й економіки — нехай би горіла вона синім газовим полум’ям. Березову кору гризти будемо, але залишимося великими, заморозимо Європу, покажемо «кузькіну мать» Вашингтону, а всьому світу — що атомна зброя не заіржавіла.

Проти такої позиції кремля слабкі економічні та політичні санкції Заходу не працюють. Вони тільки зміцнюють режим і дозволяють вести війну далі. При цьому «демократичні » ідіоти з Європейського Союзу твердять, що росіяни у масі не винні. Мовляв, вони мають право отримувати європейські візи, відпочивати на Сейшелах і Мальдівах. Відпочивши, ці «гідні люди» пошлють тисячі своїх синів, що відпочили, «денаци-фікувати» і «демілітаризувати» Україну. А демократи і правозахисники з Брюсселя, Парижа, Берліна, Рима та інших красивих міст будуть спостерігати, щоб війна, не дай Боже, не перейшла кордонів НАТО. І не довелося застосовувати п’ятий пункт статуту.

Але припустимо варіант-лайт. Війна не переступить кордонів НАТО. Припустимо, що у національного лідера росії вистачить мізків зараз не йти на божевільну конфронтацію. Рашизм при путіну заразний так само, як нацизм у Європі при Гітлеру. Праві і ліві радикали від Лондона до Будапешта вже об’єднуються за фінансової та ідейної підтримки москви, і якщо нічого не зміниться, двадцять сім європейських країн очолять уряди сильної руки на чолі з вождями зразка Кім Чен Ина.

Це стане можливим, якщо путіна не вдасться зупинити в Україні. І не просто зупинити, а розгромити воєнним шляхом, загнати у тісний барліг і не дати з нього висунутися. Україна поки що не здатна навіть у мріях ставити перед собою такі цілі. Нам би звільнити від окупантів своє. Нам би відновити зруйноване загарбниками. Нам би покласти край владі терористів у Луганську і Донецьку. Нам би вигнати з Криму ворожий флот й очистити своє узбережжя. Одне слово, завдань багато. Всі не перелічити, але крок за кроком, як стверджував голова Мао, до мети треба йти.