У 1772 році великий математик, фізик й астроном Жозеф Луї Лагранж визначив положення точок, у районі яких тіла порівняно невеликої маси потрапляють у гравітаційну «мишоловку». Тяжіння гігантів, великих планет або зірок, робить їх невидимими і не дозволяє вибратися з пастки.

Коли нас помічають по-справжньому

Феномен мишоловки відо-мий і в історії людства. Народи, що потрапили в пастки імперій, стають на століття «невидимими» для сусідів, а їхню багатовікову культуру привласнюють і знищують. Україна впродовж століть потрапляла із пастки в пастку. А коли при розпаді імперій ненадовго звільнялася, її як незалежну державу ніхто помічати не хотів. Не хотів доти, поки наша країна не ставала ареною війни. Так було в двадцяті роки минулого століття, коли Українську Народну Республіку буквально розірвали на частини. Так сталося і під час розпаду СРСР, коли наш народ опинився на перехресті дикого капіталізму і «русского міра».

Нас по-справжньому помітили не тоді, коли Україна, покидаючи імперію, виривалася з мишоловки під час трьох революцій. І навіть не 24 лютого 2022 року, коли рашисти роз-в’язали повномасштабну війну, спрямовану на наше знищення. А тільки тоді, коли український народ почав успішно чинити опір. І виникла безпосередня загроза самому існуванню двох центрів політичної гравітації — західному світу і світу східних деспотій у складі Китайської Народної Республіки, російської федерації, Ірану та інших країн-ізгоїв.

Для гравітаційних гігантів найвигіднішим виходом було б усунути загальну загрозу і ро-зірвати Україну на частини, як сто років тому вони зробили з УНР. І такі спроби робляться не тільки нашими ворогами, а й частиною наших союзників. Але момент згаяний. За три десятиліття наша держава і суспільство пройшли шлях розвитку, який зразкові європейські демократії проходили протягом трьох і більше століть. А суворі випробування останнього року не залишили українцям вибору. Попереду — перемога, позаду — національне самогубство.

Утім, вибору нема і в тих, хто мантрами про запобігання ескалації довів планету до порогу світової війни і сподівається сховатися за спину воюючої України, зберігаючи комфорт і власну безпеку. Ракета, що перелетіла «кордон НАТО» і вбила двох громадян Польщі, показала ціну такої безпеки. Але поки що тільки Польща і країни Балтії усвідомлюють серйозність си-туації. Решта союзників фактично продовжує політику умиротворення кремля. Передає оз-броєння і боєприпаси нашій країні як ліки з піпетки з розрахунком на глуху оборону.

Напередодні зими з урахуванням зруйнованої агресором енергосистеми така оборона рівносильна запланованій поразці нашої країни і схилянню нашого керівництва до негайних переговорів з кремлем. Наші друзі у Вашингтоні і в європейських столицях відкрито про це не говорять. Але будь-який натяк у москві тепер інтерпретують як шлях до закінчення війни і припинення бойових дій на «взаємоприйнятних» умовах. А вони, якщо коротко, вигля-дають як мир в обмін на території. Тобто з визнанням частини російських анексій і відмовою від боротьби.

Удари по тилу агресора

З якою швидкістю може продовжуватися просування Збройних сил України, які звільняють окуповані території, наскільки успішними і масштабними стануть такі операції — важко сказати. Наші військові за вісім місяців війни багато чому навчилися. А бойовий досвід, як показав харківський контрнаступ, дії на Донбасі і звільнення Херсона, вони успішно використовують. Але за вісім місяців війни і ворог багато чому навчився. Сподіватися на панічну втечу рашистів після кожного удару ЗСУ більше не можна розраховувати. А треба думати, якими засобами долати глибоко ешелоновану оборону на лінії фронту, обходити укріплення з флангів і проводити несподівані операції в глибокому тилу агресора.

Фрагменти таких операцій ми бачимо в атаках на кримські аеродроми, в знищенні військових складів у Курській та Бєлгородській областях російської федерації, в застосуванні під-водних дронів проти кораблів чорноморського флоту рф у Севастопольській бухті і знищенні нафтового терміналу в Новоросійську. Психологічний ефект від подібних атак великий. Але він, на жаль, не допоможе досягти перелому у війні. Територія росії велика, а більшості її населення не відомо, що коїться на фронтах і на периферії колишньої імперії. Родичам приходять, звичайно, цинкові труни з батьками і синами. Але ми бачимо, що це не викликає масових протестів.

Інша річ, якщо атаки торкнуться великих російських міст, москви і петербурга, де зосереджені органи влади і більша частина населення, яке підтримує війну. Один український дрон або ракета, що впадуть у межах Садового кільця або на Нев-ський проспект, наблизить за-кінчення безглуздої війни швидше, ніж сотні заяв генсека НАТО Єнса Столтенберга і президента США Джозефа Байдена. А одна ніч, проведена у бомбо-сховищі чи в метрополітені, змусить перелякане населення російських столиць вийти на антивоєнні демонстрації.

Інші способи переконання путіна і російських чиновників припинити війну ні до чого не приводять. Економічні санкції не дають ефекту. Оголошення ро-сії державою-терористом або спонсором тероризму в кремлі нікого не хвилює, а вето в Раді Безпеки ООН надає злочинцям дипломатичне прикриття. Перспектива притягнення до відповідальності за воєнні злочини у міжнародних судах — утопія, А факт виклику посла Нідерландів на Смоленську площу і висловлення обурення російського МЗС у зв’язку з вироком терористам, які збили цивільний літак МН-17 із 298 пасажирами, — безприкладне нахабство.

Перебираючи доводи, які не дозволяють Заходу гідно відповісти на поведінку росії, істотним видається тільки один — ядерний чемоданчик у руках кремлівського психопата. Але аргумент цей фальшивий. Розташований у «точці Лагранжа», на рівній відстані від гравітацій москви і Вашингтона, чемоданчик міцно застряг у пастці. Чи здатний хтось його застосувати? «Ні, ні, ні», — на запитання журналіста відповів президент Байден. Він правий. Іншої відповіді нема і в наших ворогів. Ядерна війна — міф.

Слава Україні!